Древнє слов’янське свято, День Івана Купала відзначають 7 липня.

Коріння народні гуляння беруть з язичницьких часів  – тоді слов’яни називали свято Купало і відзначали його в день літнього сонцестояння. У найкоротшу ніч обожнювали Сонце, розпалювали багаття, купалися у водоймах, збирали росу і шукали розквітаючій папороті.

Християнська церква, щоб викоренити язичницькі звичаї, приурочила до Дня Сонця своє свято – Різдво Іоанна Предтечі, пророка і мученика, який хрестив Ісуса Христа. Так народилося нове назву – День Івана Купала, у ньому вгадуються й історичні корені, і ім’я святого, який купав Ісуса в йорданських водах. З переходом на новий календар День Івана Купала втратив зв’язок з днем літнього сонцестояння, його почали святкувати 7 липня. Досі у святі зберігаються язичницькі традиції, але вони не мають ніякого відношення до християнства.

Відомо, що християнська церква негативно ставилася до всього, що було пов’язане з язичництвом, і намагалася викорінити давні слов’янські свята. Однак, у християн були свої методи боротьби з язичницькими традиціями – вони просто підлаштовували під них свої події, тим самим залишаючи народові можливість веселитися в звичні дні, але вже з іншого приводу.

Саме так і сталося з сонячним святом Купало – замість нього церква ввела святкування Різдва пророка Іоанна Предтечі, відомого, як Іоанн Хреститель. Так поступово народилося нове народне назва літнього свята – День Івана Купала. Частково назва пов’язана з тим, що Іван хрестив Ісуса в Йордані, тобто купав його у воді.

Слід знати, що християнська церква ніяк не пов’язує древнє слов’янське свято з Різдвом Івана Хрестителя і не схвалює розведення багать і обливання водою. 7 липня в церковному календарі – День народження Іоанна Предтечі – другого за значимістю після святої Богородиці.

Про Іоанна Предтечу

Іоанн Предтеча був пізнім і довгоочікуваним сином священика і праведниці Єлизавети, пов’язаної родинними узами з сім’єю Ісуса Христа. На долю Іоанна  випало багато випробувань – ще немовлям йому дивом вдалося врятуватися від масового вбивства у Вифлеємі, а дитинство і юність святий провів в Іудейській пустелі.

До 30 років юнак жив відлюдником в печері і дотримувався суворого посту, тому він готувався до тієї відповідальної місії, яка була уготована йому Господом.

Відповідно до біблійних писань, Іоанн, підкоряючись волі Господа, прийшов на берег Йордану і хрестив людей, готуючи їх до хрещення Святим духом. В один із днів йому судилося хрестити Ісуса Христа і стати свідком зіслання  на землю Святого Духа і Господа Бога. Відразу після цього пророка уклали в темницю, де він і закінчив своє коротке життя мученицькою смертю.

Язичницьке свято Купала

У язичників ні про якого «Івана» і мови бути не може. Назва «Купала» пов’язана з одним із ритуальних дійств цього свята. Купало – одне з головних свят стародавніх язичників-слов’ян, хоча походження у нього швидше за все неслов’янське. Купало – свято Ярила – божества сонця.

Купало був у першому ряді язичницьких богів і вважався богом земних плодів, третім, чи п’ятим по значущості після Перуна. [1]. Язичницьких культів сонця не перелічити. Обожнювати сонце – це не просто традиція язичників, це їх непорушне правило. Сонечко починає йти на спад – «вмирає», і треба його «підгодувати».

У всіх сонячних культах цього дня обов’язково приносилися жертви. Птахи, тварини, а часом і люди спалювалися у вигляді приношення сонцю, що обожнювалося, щоб їх енергією воно «підкормилось» і не «померло».

Дим жертовного вогню, згідно з язичницьким повір’ям – найкоротший спосіб доставки енергії жертв на «небо». Саме тому в ніч Купала прийнято палити вогнища, це –залишкове явище стародавніх культів, сенс яких вже не пам’ятають і самі язичники. З цим і пов’язаний звичай стрибати через вогнище – це те, що залишилося від жеребкування.

Вибрати людську жертву іноді не наважувався навіть жрець. Тому хлопці і дівчата стрибали через вогнище до тих пір, поки хто-небудь не падав в нього. Вважалося, що таким чином «боги» вибрали собі жертву (цікаво, чи знають ті, хто зараз стрибає через вогнище про те, що вони зображають потенційного покійника?).

Після принесення жертв починалися оргії. Оскільки з сонцем асоціювалося плодотворче начало, і воно вважалося джерелом життя і родючості, то і його культ мав на увазі саме це активне «запліднення» – злягання з випадковим партнером і було кульмінацією «дивної і таємничої» ночі Купала.

Можна привести один із описів цього свята: «Споконвіків в ніч напередодні Івана Купала в руських селах слідували звичаю, який зрівнював шанси всіх жінок і дівчат в законному бажанні мати потомство. В селах в цей час влаштовувалися веселі зборища з хороводами спеціально для тих, хто засидівся в дівах.

Дівчата, яким не пощастило із зовнішніми даними і кому не дісталося багатого приданого, щоб пом’якшити помилку природи і знайти щастя в особистому житті, один раз в році отримували шанс знайти хоч би радість материнства, якщо вже радощі взаємного кохання і родинного життя обходили їх стороною.

У ніч напередодні Івана Купала старі діви мали право зачати від будь-якого чоловіка в селі, не заслуживши на засудження сусідів і не навівши вічної ганьби на голову своєї майбутньої дитини.

Кожній дівчині, що втратила надію знайти собі чоловіка, дозволялося відвести з хороводу чоловіка, який їй пригледівся, в незалежності від того, був він одружений чи неодружений. І жоден не смів відмовлятися від цього «почесного обов’язку».

Якщо дівчині в цю ніч таланило, то через дев’ять місяців все село святкувало народження немовляти, якого всі вважали своїм обов’язком любити і леліяти. Батька йому замінювало все село.

І навіть якщо хтось з жінок помічав, що дитя аж надто схоже на її благовірного, це не давало їй законних підстав докорити чоловікові в зраді: подружня вірність – це, звичайно, добре і правильно, але право старої діви в ніч на Івана Купала священне».