«Моє знайомство, як і багатьох моїх однолітків, з творчістю Анатолія Дністрового почалося з «Пациків» і «Міста уповільненої дії». Потім мені захотілося мати всі його книжки. Знайшов чоловіка з Білої Церкви, котрий розпродував свою бібліотеку — в нього були майже всі видання Анатолія Дністрового. І майже всі з підписами автора «Юркові» — так все класно склалось», — починає зустріч із Анатолієм Дністровим Юрій Матевощук.

DSC_0731

Відбулася вона цими днями в обласній універсальній науковій книгозбірні. На ній було говорено про різне: свободу дев’яностих, боротьбу, велику самість, повільні та швидкі часи. А якщо ви не потрапили на зустріч, пропоную вибірку найцікавішого.

Про соціальний ліфт

— Після вбивств на Майдані та війни я тривалий час просто не міг писати. Багато друзів зізнавались у приватних розмовах, що в них так само. Неможливо було писати, принаймні, так званий фікшн — вигадувати якісь історії під таким жорстким пресом реальності. Хтось писав есеїстику чи аналітичні тексти, а я пішов у живопис.

Десь у п’ятнадцятому році повернувся до писання. Видав «Глобус Карла Маркса» — есеї з соціальної та політичної критики, де виклав суму своїх політико—філософських поглядів. Це така своєрідна віддушина — я колись був причетний до академічної спільноти, мені здається, несолідно не підтверджувати свою профпридатність й нічого не писати філософського. Хотів для себе розібратись у статусі людини в час глобалізації, соціального життя в умовах безпрецедентних викликів.

Тема соціальної нерівності мені дуже близька та ніколи не відпускає. Мої батьки розлучилися, і з п’яти років я був без батька, ми з мамою жили певний час у страшних злиднях. Кожен мій герой проходить соціальний ліфт. Мої симпатії на боці тієї літератури, котра пропонує перехід людини з одного середовища в інше, пише про самоутвердження та боротьбу.

DSC_0741

У моїх романах про тінейджерів усе, як правило, починається  зі зграї, а закінчується великою самістю. Це мій головний сюжет. У моєму розумінні він усе ж гуманістичний, а не пропагандує насильство. Я не мав права заплющити очі на те, що бачив. Я писав ці романи тому, що на початку двотисячних не було літератури, яка розповідала б про соціальний порядок денний.

Моя проза — це моя приватна психотерапія. Це подвійний процес — психотерапія, яка плавно перетікає у професійну діяльність. Вичитав недавно у відомого митця та галериста Грейсона Перрі, що митця рухає травма. Це така виразка, яка тебе підсмокчує, але й підштовхує щось обговорювати. У мене є своя травма. Бо, будьмо відверті, у кожного є своя травма, ми ж всі травмовані люди — правнуки чи внуки дітей війни. Це все треба проговорювати, прописувати.

Артем Чех якось сказав мені, що через «Місто уповільненої дії» почав писати. Для мене це було неочікуване зізнання. Тексти можуть працювати на різних регістрах. Хто хоче бачити у них пропаганду поганості — там її знайде, хто хоче бачити високу педагогіку – там її знайде. Люди все можуть знайти в текстах. Текст сам по собі багатозначний, і смисли його багатозначні.

Про «Пациків»

DSC_0747

Роман «Пацики» наробив мені багато шкоди. На скільки робіт мене не взяли, скільки гріхів мені приписали — це просто жах повний. На закиди щодо нього вже не реагую. Приміром, я дуже люблю феміністичну культуру та шаную феміністок, але в їхній критиці на свої романи я завжди наражаюсь на те, що вони не усвідомлюють: автор не має права писати про якийсь час, вигадуючи ті його ознаки, які часові не притаманні. Література, де зафіксований порядок денний, поточковий — це по суті реконструкторська робота. Така література не може базуватись на ідеалізованому уявленні.

«Пацики» така жорстка проза тому, що в них про дев’яності — в Україні тоді не було феміністичних цінностей. Пишучи цей текст, уяву підпорядковував винятково фактам. «Пацики» — це чорно—біла фотографія. Не більше й не менше. Як можна вирізати з неї те, що їй притаманне? Це пояснює і лексику тексту — до матюків я ставлюсь винятково з точки зору доцільності в описі середовища, якому вони притаманні.

Я писав «Пациків» через п’ятнадцять років після подій. Писав тому, що Тернопіль за цей час шалено змінився. Я ходив вулицями «бойової» слави та розумів, як все зачистилося. Мені захотілось зафіксувати останні роки комунізму, те, що відбувалося на спальних районах. Якби я захотів написати такий твір зараз, навряд чи впорався б із ним.

Свобода й повільність дев’яностих

DSC_0743

Я симпатизую теоріям циклічних змін. Вони показують себе в економіці, демографії, культурі. Мистецтво дев’яностих для мене перегукується з мистецтвом ранніх двадцятих — це тотальне зубожіння населення та дуже схожі підстави у стилях і практиках. Такі епохи я називаю нестабілізаційними. Зараз наступила стабілізаційна епоха. З’явились ринкові відносини. Наприклад, попит на жанрову літературу. Що таке жанрова література? Це завжди розважальна література — це сформований попит.

На мою думку, стабілізаційні епохи в плані креативності слабші від нестабілізаційних. Усі в моєму розумінні великі стилі літератури були створені наприкінці вісімдесятих, у дев’яностих, можливо, на початку двотисячних. Є великий прекрасний стиль Прохаська, зараз мені здається неможливим народження такого автора. Такий письменник, його свідомість, інтенційні нотки, відчуття мікроколивань у повітрі — це людина повільної епохи. Дев’яності були повільною епохою. Такі автори як Андрухович чи Герасим’юк зараз практично неможливі. Сучасні тексти більш технологічні та доступніші для засвоєння, ніж тексти минулого. Сучасна людина катастрофічно не має часу для читання. Нинішнє письмо оперативне, легке для засвоєння. Сучасний читач — це не читач дев’ятнадцятого століття, для якого писали двотисячесторінкові романи. Автор, який хоче бути в тонусі, приречений дуже оперативно писати, і тут постає проблема якості.

Ранні дев’яності — це був фантастичний час. Пам’ятаєте сцену з фільму «Піаніст», де у гетто кілька євреїв гріються біля бочки, де горить вогонь, і один, колишній банкір, каже: «Я зрозумів, що гетто — це свобода. Ви пам’ятаєте, коли ми востаннє так спокійно говорили про філософію чи літературу?» У дев’яностих було таке саме жахливе соціальне гетто, об’єктивно не було чим займатись. Все стоїть. Всі тільки й читали, у науковців голови гуділи від проектів, ідей досліджень. Ніхто й не думав про монетизацію своєї роботи, славу, залучення в літературні процеси — ці речі були ніби на Марсі. Всі жили тут і тепер. Дев’яності, попри всю жахливість в соціальному плані, мені здаються, як це не дивно, часом внутрішньої свободи. Ми читали, обмінювались текстами, до хрипоти сперечалися. Бувало, сім’ї розвалювались через сварки на ґрунті поезії (сміється — А. З.). Якісь такі фантасмагоричні штуки. Зараз такого нема. 

Анна Золотнюк

Фото авторки