День гідності та свободи 21 листопада відзначається в Україні на державному рівні з 2014 року на честь початку цього дня двох революцій – Помаранчевої у 2004 році та Євромайдану і Революції гідності у 2013 році.

Добре пам’ятаю кожну з них, бо пройшлися обидві революції крізь наше життя глибокими шрамами. Особливо – Революція гідності, яка є одним із ключових моментів українського державотворення та виразником національної ідеї свободи. Не можна забути подвиг учасників Революції гідності та пролиту ними кров – ціну нашої свободи…

Напередодні Дня увічнення пам’яті Героїв Небесної Сотні зустрілася з учасником революційних подій, 68-річним мешканцем м.Чорткова Андрієм Талацом, який 54 дні стояв на Майдані за Україну, за нас з вами, за щасливе майбутнє дітей та онуків. Нині сивочолий чоловік з густими зморшками на обличчі та сумним поглядом переноситься думками у той революційний час, пригадує страшні події минулого: убитих патріотів, які вийшли боротись за людську гідність, жорстокість беркутівців, від яких і йому добряче дісталося за любов до Вкраїни. Під час одного з протистоянь майданівців та міліції, Андрій Талац у сутичці з захисником тодішнього безчинства влади отримав удари кийком по усьому тілу – закривавлений та почорнілий від побоїв якимось чином потрапив до лікарів, які надавали допомогу пораненим на Майдані, що й врятувало його життя. Про це свідчить й довідка, підписана медиками майданівського госпіталю.

Pasted into

На запитання, чи не жалкує, бува, пан Андрій про участь у тих історичних подіях, що підкосили його здоров’я, і чи дочекався омріяної України, мій співбесідник, зітхаючи, мовить: «Не жалкую! Адже було розуміння, що Україна має бути українською, європейською державою. Тодішній владний режим в Україні характеризувався виникненням часто вигаданих кримінальних справ, залякуваннями, ув'язненнями та переслідуваннями тим, хто заважав. Українська армія була на межі знищення. Ми розуміли, що країна рухається зовсім не в тому напрямку, в якому ми хотіли. І побоялися, що в нас та в наших дітей забирають майбутнє, яким ми його бачили. Саме це й призвело до подій 2013-2014 років. Це була абсолютно унікальна ситуація. Люди виходили не через гроші чи якісь матеріальні потреби, в тому числі і я. Ми виходили через нерозуміння владою основних цінностей і напрямку руху країни. От чи дочекалися ми омріяної України?! Ні, та й я уже не вірю, що дочекаюся, щоб хоч вже онуки жили краще…»

До слова, Андрій Талац так ще й не отримав статусу постраждалого учасника Революції Гідності. Звичайно, у той час він не йшов на Майдан з якихось меркантильних цілей, але сьогодні б здалися навіть мінімальні заощадження, тому що з онкохворою дружиною доводиться допомагати донечці, яка виховує сина – інваліда з дитинства. І в цьому випадку замало любити свою країну – треба дбати про найрідніших, які потребують постійного лікування. Тому пан Андрій не сидить без діла, у свої майже 70 працює в Чортківській центральній міській лікарні, встановлює по 160 балонів кисню за добу, адже саме зараз найбільший попит на робочу силу в ковідних відділеннях. Втомлений після зміни приходить додому, і не тільки фізично - більше виснажується від знання того, скільки за його робочий час померло від клятого ковіду.

Нещодавно Андрія Талаца знову викликав до столиці слідчий, протягом 3-х годин з ним проводився слідчий експеримент для можливого встановлення статусу постраждалого учасника Революції Гідності. Вважається, що підставою для цього є включення особи до одного з переліків осіб, які отримали тілесні ушкодження (тяжкі, середньої тяжкості, легкі), затверджених МОЗ в установленому порядку. Для надання статусу постраждалого учасника Революції Гідності особи, які включені до переліку осіб, звертаються з відповідними заявами до органів соціального захисту населення за зареєстрованим місцем проживання або місцем перебування. Але про це ще не йдеться. Спершу треба довести, що був побитий катами у міліцейській формі. Безліч листів та доказів до владних кабінетів поки не дали результату. Андрій Степанович обурюється, що до цих пір в Україні пробують приймати диктаторські закони, продовжується масове зубожіння населення, не тільки зубожіння, а й вимирання. Йде війна, триває пандемія. Андрій Талац щиро хоче вірити, що його двійко дітей та четверо онуків ще заживуть в омріяній Україні, за яку гинули і предки і сучасники.

Прикро, але через 8 років після Революції, анексії Криму і війни на Сході, яка триває досі, в суспільстві відчуваються все ті ж сумніви і зневіра в політиках. Суспільство знову потребує голосу розуму, справжніх моральних авторитетів, які своїми словами допомогли б розібратися, що ж з нами відбувається і чи є світло в кінці цього нескінченного тунелю…

Pasted into

Ірина Гулька