Стаття підготовлена на основі матеріалів архівно-кримінальних справ, які зберігаються в Управлінні СБУ Тернопільської області, повідомляє Погляд.

“Осінь. У ночі падав дощ з снігом, — зі спогадів Луб’янецького Олександра Степановича (народився у 1908 році в містечку Вишнівець Збаразького району Тернопільської області, освіта — чотири класи, українець, безпартійний, одружений, з селянської сім’ї). — Сильний вітер так страшно завивав і сильно розхитував великі гілки старої берези, яка так близько росла коло хати. На горищі було дуже холодно і навіть під кожухом не можна було загрітись. Я так довго не міг заснути. В моїх думках була холодна снігова зима. Як мені її пережити тут на холодному горищі. Так, я повинен переховуватися від радянської влади.  Ще декілька днів тому  по містечку Вишнівець пішли слухи, що через декілька днів совіти будуть вивозити багато сімей у Сибір.  Чи прийдуть вони за моїми до хати? І як буду жити тоді без них? А що вони будуть робити там в страшному, холодному Сибірі, де страшний голод і не має де жити.  А може не прийдуть сюди, не заберуть їх? І що мені зараз робити?.. З такими страшними думками, які мені не давали спокою, я над ранок заснув. Скільки спав не пам’ятаю. Проснувся від скаженого гавкоту собак і шуму на дворі. Сиріло, і я побачив через стріху, що коло хати та на дорозі військові люди. По звуках я зрозумів, що за моєю родиною прийшли і хочуть забрати на висилку. В одну мить я не задумуючись вирішив, що це через мене хочуть їх забрати на каторгу і коли я опущуся вниз і добровільно здамся совітам, то їх не будуть чіпати і відпустять. Повільно спускаюсь і в сінях на мене накидаються, наче мене там вже давно чекали два солдати. Повалили на землю, пов’язали і потягли  на кухню. Це відбувалося 18 листопада 1944 року.

Перед німецькою війною у квітні 1941 року, я був призваний до червоної армії і попав на службу у Львівську область, а саме у Раву-Руську. Коли розпочалася війна, я разом з батальйоном попав в оточення і німці взяли нас у полон. Всіх полоненних, а саме коло 250 солодат радянської армії відправили пішим ходом під німецькою охороною у місто Львів. Нас дуже погано годували. Коли наступала ніч, то полонені, які проживали коло Львова, почали розбігатися. Я також вирішив втекти з лагера. На початку серпня, а саме 8 числа, коли наступила ніч та почав падати сильний дощ, нас четверо перебралися через огорожу і побігли. Криків і пострілив ми не чули, бо напевне німці нас не побачили. Через десять днів  у ночі я добрався до Вишнівця і переступив поріг своєї домівки. Через декілька днів я вже вільно проходжався по містечку. Тут була німецька влада з поліцією, в якій перебували наша хлопці. Я почав знову займався роботами по домашньому господорстві.

У грудні 1941 року до мене прийшов Бораченко Андрій, житель села Старий Вишнівець і запросив піти на курси німецьких поліцейських в місто Кременець. Мені він повідомив, що коли я відмовлюсь, то мене заберуть на каторжні роботи до Німеччини. У мене не було вибору і я був змушенний піти в поліцію. Так я погодився і через два дні прибув у місто Кременець. На курсу були ще направлені: Островський Яків, Соцький Фома, Шаповал Іван, Качан Петро, Язлюк Петро, Лозіцкий Василь, Шушкевич Володимир, Бодасюк Володимир, Буковський Микита. Курси мали бути терміном десять днів. Коли ми прибули до Кременця, то комендант Вишнівецької німецької поліції Буковський Микита доповів німецькому жандарму про наше прибуття і нас розмістили по квартирах. Там у Кременці на курсах перебувало до 100 чоловік з Почаєва, Шумська, Дедеркал і Вишнівця. Після закінчення курсів ми прибули до Вишнівця і на другий день був створений штаб німецької поліції з нас, вишнівчан які були на навчанні у Кременці, а саме:

1. Комендант німецької поліції, Волошин Олексій Дмитрович, 1900 року народження.

2. Заступник коменданта німецької поліції Островський Яків Юрійович 1918 року народження.

3. Поліцейський Соцький Фома Данилович 1916 року народження.

4. Поліцейський Шаповал Іван Григорович 1918 року народження.

5. Качан Петро Іванович 1920 року народження.

6. Язлюк Петро Павлович 1917 року народження.

8. Лозіцкий Василь    1915 року народження.

9. Шушкевич Володимир 1916 року народження.

10. Бодасюк Володимир 1919 року народження.

11. Пильт Денис 1914 року народження.

12. Серафин Андрій 1916 року народження.

14. Луб’янецький Федір  1911  року народження

15. Ковальський Максим 1908 року народження.

16. Філик Кирило 1912 року народження.

17. Філик Віталій   1906 року народження.

18. Минзар Олександр 1914 року народження

19. Шушкевич Василь 1907 року народження.

20. Хоміцкий

21. Борейко Федір 1909 року народження.

22. Філик Віталій 1911 рорку народження.

23. Філик кирило 1910 року народження.

24. Філик Динис 1914 року народження.

25. Харчук Олександр 1916 року народження.

26. Харчук Антон 1918 року народження.

27. Луб’янецький Іван Якимович  1917 року народження.

28. Сенчишин

29. Рейтирович Василь 1916 року народження.

30. Луб’янецький Олександр Степанович 1908 року народження.

Після закінчення навчання в Кременці, ми вірно почали служити німецькій владі. Нам була дана вказівка збирати з вишнівецьких людей продукти харчування і одяг для німецької армії. Я вже тоді побачив, що це все до добра не приведе. Але серед нас були такі поліцейські, які з великим старання та віданністю німецькій владі  вислужувалися та забирали від наших людей останню їжу, останній теплий одяг. Я вже тоді жалкував, що пішов на повідку прислужувати німакам.  Нами керував Волошин Олексій. Він був нашим комендантом, тобто керував німецькою поліцією у Вишнівці. Чому він пішов на службу до німців, пояснити не можу. Народився він у 1900 році у Вишнівці. Батьки займалися сільським господарством і мали коло чотирьох гектарів землі. Мали одну корову і двоє коней. З семи років почав пасти корову. Коли мав 14 років аж тоді вже пішов до школи:

(Спогади Волошина Олексія Дмитровича, комендант німецької поліції)

“ У чотирнадцять років я поступив до школи і закінчив два класи. Я навчився читати і писати та вмів рахувати. Це для мене було достатньо. Я повинен був допомагати батькові по господарству. У 1923 році я був призваний до Польської армії і був зарахований до артилерійського полку. Прослужив два роки і в 1925 році повернувся до Вишнівця. Там я працював знову вдома і займався сільським господарством. Коли прийшли совіти у 1939 році я думав що будуть зміни. Але добра не було, розпочалися арешти і хто мав більше землі то розпочали все забирати і висилали в Сибір. В кінці червня 1941 року я був свідком коли відкрили Вишнівецьку катівню і винесли  на смерть покалечених молодих людей. За два роки керування совіти покаличили життя майже всім вишнівчанам, але не тільки вишнівчанам, а всім українцям. Я не перебував ні в одній політичній партії, не був в ОУН, але я був українцем. Як багато наших земляків я повірив новим господарям нашої землі — німцям. У грудні 1941 року мене почали агітувати на службу до німців  і я вирішив піти туди служити, бо надіявся що війна скоро закінчиця і німці дадуть нам волю. Спочатку мене відправили на курси до Кременця.  На курси мене відправили 25 січня 1942 року і там я провчився десять днів. Під час навчань я відрізнявся від інших курчантів доброю поведінкою і тому мене порекомендували стати керівником поліцейського участку у Вишнівці. Після  закінчення курсів  мене призначили комендантом Вишнівецької районної поліції. Поліцейським начальником я пропрацював до лютого  1943 року. Я, як начальник Вишнівецької районної поліції  постійно звітував своєму начальнику Вишнівецької районної управи Бораченку Андрію. Він, мені як коменданту, поставив такі завдання, коли він відсутній, то я повинен бути його заступником і повинен сам приймати рішення.  В мої обов’язки як керівника, це керувати боротьбою з людьми які діють проти німецької влади, виявляти і заарештовувати комуністіів, євреїв, радянських активістів, допомагати німецькій владі здійснювати свою,німецьку політику на нашій українській замлі. Коли я відпрацював п’ять місяців, то аж тоді прийняв присягу служити на вірність німецькій владі. Урочисто і прийняли всі поліцейські Вишнівецького управління.

o_1dobfb31a1ifd1r551pvp79qsks1k

До мене, як начальника Вишнівецької поліції приходили часто місцеві жителі, які доносили на інших людей. Наприклад, Бодасюк Антон з Вишнівця, Климчук,  місцева кличка “Штуль” з Кунинця,  Козаківський з Вишнівця та багато інших. Мені здається що вони і колись бігали та доносили при Польщі і при совітах. Тепер бігають і до мене.

Під своїм керівництвом я мов до сорока поліцейських. Моїм заступником був Островський Яків. Коли я став начальником, то основним моїм обов’язком було охороняти “ГЕТТО”. Там знаходилось більше 4000 євреїв. За весь період мого керівництва було заарештовано п’ять поляків; Казановський Антон,  Гомерський, Потоцький,  Кононицький Станіслав,  Жиліховський. Я відправив їх у Кременецьку комендатуру до начальника окружної жандармерії. Всі вони потім були повернулися до Вишнівця.

У лютому 1942 року по приказу німецької влади, а саме начальника Кременецької німецької військової канцелярії, треба біло створити у Вишнівці “ГЕТТО” протягом трьох тижнів. З усіх навколишніх сіл Вишнівеччини зігнали євреїв. Декілька вулиць Вишнівця було обгороджено двохметрової висоти огорожею. Ні виходу і ні входу на територію без дозволу не було. Нами була встановлена ціледобова охорона і поліцейські конторлювали, щоб звідтам ніхто не втік. Спочатку полоненим давали невеличку порцію їжі, а потім і це прикоротили. Люди були приречені на вимириння. З “ГЕТТО” постійно лунали стогін і крики, плакали діти і жінки. Всі хотіли їсти. За тиждень до розстрілу євреїв до нас приїхав комендант Кременецької  жандармерії Биголь, який детально оглянув всю територію “ГЕТТО”, сказав щоб ми підготовили місце для розстрілу, підготували певну кількість місцевих людей, які повинні були викопати ями перед розстрілом а потім всіх мертвих засипати землею. Нами була вибрана територія за кладовищем, коло великого яру на Старому Вишнівці. За день до розстрілу до нас прибула рота латишських козаків з Кременця які і здійснювали розстріл. Я особисто участі в розстрілах вишнівецьких євреїв не брав, але в кінці розстрілів з своїми поліцейськими ми збирали одяг з розстрілених і відвезли до приміщення Вишнівецького комісаріату.”

(Продовження спогадів Луб’янецький Олександр Степанович)

Я участі в розстрілах єврейського населення у Вишнівці не брав. Коли розпачали організовувати у Вишнівці “ГЕТТО” я пішов з поліції, іншими словами втік. Німці та наша Вишнівецька поліція розшукувала мене, бо хотіли відправити на каторжні роботи у Німеччину. Я почав тоді переховуватися у своїх родичів в селі Дзвиняча, що за вісім кілометрів від Вишнівця.

Продовження буде.

Матеріали підготував Олег КРИВОКУЛЬСЬКИЙ.