Юрій Матевощук — поет, перекладач, головний редактор у видавництві «Крок», арт-менеджер книгарні «Є» у Тернополі, засновник поетичного конкурсу Dictum, програмний директор мистецького фестивалю «Ї» у Тернополі. Координатор сцени Amphitheatre на фестивалі «Файне місто», повідомляє Погляд.

Поспілкувалася з Юрієм Матевощуком про його поезію та прозу, нові вершини та плани.

«Я люблю слова» – З чого все почалося? Не хочу про це. Це стара історія. Просто почав писати. Був тоді в одинадцятому класі. Вчителька віднесла в якусь газету, надрукували. Після школи вийшла збірка чотирьох авторів «Відчути небо», там була моя добірка «Прерії». З одного боку шкодую, що тоді надрукував свої вірші, нині ту книжку нікому не показую. То була не поезія, а просто спосіб висповідатися в поетичній формі. Але з іншого, добре, що я це розумію, значить, я це давно переріс. – Колись думав, що вже став письменником, бо вийшла книжка, а нині, маючи здобутки, бачу, куди мені рости. Хочу проявити себе в прозі, вдосконалити поетичне письмо, знаю, над чим мені треба працювати. Бачу велику вершину, до якої хочу дійти. Дійду — ок, ні — теж нормально. Головне — не зупинятися. – Мені важко окреслити тематику своїх віршів. Я поділяю їх на слемерські та серйозні. Слемерські з іронією та сарказмом, такі — на «хаха». Наприклад, коли виступаю перед студентами, знаю, що їх сюди «загнали», і вони думають, що ось зараз буду читати якісь вірші про Україну, про природні катаклізми та загрози і так далі. Розумію, що треба читати щось простіше, яке не має великої літературної цінності, але яке «зайде» і всі подякують. – Іноді виступаєш у кнайпі перед двадцятьма людьми, а іншим разом на великому міжнародному фестивалі перед двома сотнями. Тому все буває дуже по-різному, але іноді зал на десять людей дає більшу віддачу, ніж на двісті.

– Головне для мене в поезії — гармонійне поєднання змісту та форми. Коли тобі вдалося максимально передати той посил, який намагався. І зробити це в тій формі, яка для цієї теми найбільш підійде. Можна говорити про авторський почерк, про стиль. Але мені щоразу подобається експериментувати та шукати щось нове. Я б не дуже хотів, щоби в моїй книжці всі вірші були написані в одній формі. Мені це було б нудно. Наприклад, в «Метрополі» у мене є окремий розділ з паліндромами – віршами, що читають спочатку до кінця і навпаки однаково. За моїм сприйняттям – це абсолютно формальні вірші. Це певне штукарство. Але якщо тобі вдалося навіть там приховати певні смисли, тоді можна вважати, що експеримент вдався. Інша тема – це «соціалка», якої в мене теж багато. В цьому випадку вже більш важливою є тематика вірша. Я знаю, що дехто з критиків говорить, що це поезія лише сьогодення, але нам не потрібно далеко шукати відповіді про потрібність цієї поезії, а просто поглянути на класичну поличку світової та української літератур. А думок стосовно того чи іншого приводу завжди буде достатньо, і дуже добре, що вони є. Значить, я не стою осторонь.

– Я люблю слова, мені подобається сленг, жаргонізми, діалектизми. Я взагалі люблю нелітературні слова, я їх вишукую. Наприклад, у Ланівцях кажуть не звідки, а «стаміци».

Спалений роман – Я ж з прози починав, що найцікавіше. В п’ятому класі почав писати роман. Здається, потім його спалив. – Не хочу зараз відкривати всі карти про ту прозу, над якою  працюю. Скажу, що веду перемовини з видавництвом щодо книжки про Тернопіль і саме на ту тему, яка мені найбільше подобається. Не думаю, що це буде високий жанр, але думаю, то вийде цікаво. Я нею загорівся. У мене так, що я просто мушу горіти чимось. – У планах велика проза. Навіть є розписаний із розділами та синопсисом роман. Але розумію, що для нього ще не час і велику прозу мають писати люди із досвідом. – Стосовно перекладацтва — закінчив переклад Пьотра Черського «Отець помирає». Наразі чекаю узгодження із авторськими правами та відповіді Інституту книжки в Польщі. Запланували, що переклад вийде наступного року. Це повість про смерть Івана Павла ІІ. Її дія триває два дні. Текст написаний з точки зору людини не надто релігійної, без пафосу вірянина, а об’єктивно та відсторонено викладені події, що відбувалися у Польщі, коли помирав Папа. Одним цей твір не сподобається, а іншим, думаю, навіть дуже сподобається. Я люблю такі тексти, що не проходять повз, а мають різні відгуки. – Я працюю ще над трьома перекладами. Це і поезія, і проза. Проза мені вдається набагато легше, бо над поезією набагато важче працювати. Я її навіть трошки боюся, бо це складніший жанр, і коли перекладав «Провінційний роман» Корнеля Філіповича, де в тексті були вірші та проза, то над поезією набагато довше працював, там треба було шукати підводні камені, яких у прозі не так багато. Стосовно Філіповича — мене трохи недолюблюють деякі перекладачі, мовляв, початківець взявся за переклад такого твору, але я ж ні в кого не відбирав право його перекладати. Це просто бажання. Якщо хочеш щось робити — то бери й роби. Тим більше, що багато майстрів перекладу сказали, що це добрий переклад. Так, можливо, нині я переклав би по-іншому. Якось так вийшло, що серед презентацій у Вінниці, Луцьку, Києві, Кракові, Вроцлаві у Тернополі була найгірша… – Щодня читаю кілька книжок різних жанрів польською та українською. Часто перекладаю просто для себе. Це як у спорті: не тренуєшся щодня — не виграєш Олімпіади. Не ставлюся до перекладу як до штукарства чи роботи — мені це цікаво як читачеві. Якби мені було не цікаво, я б цим не займався. Як було з Філіповичем — головним знаком, що його треба перекласти, для мене стало те, що він народився у Тернополі, став класиком польської літератури, а його книжка досі не вийшла українською. Мені хотілося, щоби вона відбулася. І думаю, ми посприяємо тому, щоби в місті відкрили меморіальну дошку Корнелю Філіповичу. Все має бути по-справедливості та стати на свої місця. Не дивно, що мені колись ця книжка потрапила до рук у бібліотеці Завадського, а він її не даремно взяв почитати й не повернув своїй викладачці з польської.

Анна Золотнюк.

Фото Nata Koval.