Іван Байдак: «Завдяки випробуванням можемо відчути усю повноту життя»
Перефразовуючи класика, в душі кожної людини є клапан, що відкривається тільки літературою, на неї не поширюються закони тління, бо вона не визнає смерті. Незважаючи на романтизм та часом доволі пафосні метафори, література тісно пов’язана із нашим буденним життям, звичними клопотами, негараздами та мріями. Своїми думками про творчість, пошуки себе, сучасне суспільство і кохання «без прикрас» у ексклюзивному інтерв’ю сайту «Духовна велич Львова» поділився Іван Байдак, молодий український письменник-прозаїк, автор книг «Особисто Я особисто ТОБІ» та «Рольові ігри».
Про духовність у матеріалістичному світі
«Чи вдається нам подивитися на буденність не лише ззовні, а й зсередини? Чи ми усвідомлюємо, що це Бог… хоче, щоб ми сказали іншій людині щось від Нього», – Ян Твардовський
Іван Байдак: Духовність – це насамперед мораль, певні цінності, поняття, які кожна людина встановлює сама для себе. Крім того, це й якісь рамки, межі, які дозволяєш або ж не дозволяєш собі перейти. Я ж думаю, якщо людина живе в певному спокої і гармонії з собою, лише тоді вона спроможна відчувати повноту свого духовного світу і почувати себе добре.Про людину та суспільні рамки
«Хто пливе над життям, той по звичній прикметі мову квітів збагне, вчує дерева спів», – Поль Верлен
Іван Байдак: Я вважаю, що кожна людина насамперед є частиною суспільства: і хоче вона цього чи ні, проте повинна якось із цим суспільством вживатись. Не думаю, що суспільство якимсь чином аж надто жахливо впливає на нас, навіть враховуючи поняття «пропаганди» тощо. Звісно, воно живе, існує по-іншому, але… це цілком нормально – вживатись із суспільством. Ми не зобов’язані повністю відповідати його потребам, нормам – нам достатньо знайти своє середовище, оточення людей-однодумців, з якими будемо почуватись комфортно. І тоді я не думаю, що виникатимуть якісь речі, які почнуть негативно на нас впливати, а якщо й так – в нас не вистачатиме часу їх помічати. Ідеальний варіант – це, звісно, хороший робочий колектив, друзі, сім’я, які тебе розуміють, які з тобою на одній хвилі – такий-от рецепт.Про сучасне покоління і пошуки себе
«Всі переможеш ти зусилля смерті… аж доки світ, мов лахмани подерті, не зноситься на спинах поколінь», – Вільям Шекспір
Іван Байдак: Часом я просто не розумію, чому всі говорять: ми стали такими цинічними… тобто, ніби наше покоління якесь жахливе. Прочитайте книги 17-18 століть, письменники писали про те саме, писали про ідентичні речі, що й тепер: про пошуки себе, бруд світу. Все було так само, тобто, люди не змінюються. Звісно, трішки змінюється світ, але все залишається ідентичним. Питання в тому, що ти хочеш бачити: хочеш бачити хороше – пишеш про хороше, хочеш бачити погане – пишеш про погане. Тобто, є як хороше, так і погане. І людина зустрінеться як з тим, так й з іншим. Це нормальний життєвий цикл. Як на мене, головне в нашому житті – це просто навчитись спокійно до всього ставитись. Тобто, не надто радіти успіхам і не надто переживати через якісь невдачі або негаразди. Це абсолютно нормальні життєві ситуації, ми просто маємо їх проживати. Коли ми зустрічаємось із труднощами, нічого не зміниться, якщо ми будемо засуджувати світ, чи обговорювати, які люди погані. Це лише обставини, з якими ти маєш якось миритись, боротись, виправляти. Мені здається, що життя було б не цікавим, якби все йшло гладко. Таким чином життя тримає нас в тонусі, і ми можемо відчути усю його повноту. Наприклад, якщо порівнювати в контексті геополітики – найбільша кількість суїцидів у Скандинавії, тобто в дуже розвинених країнах, а найщасливіші люди живуть у Африці, незважаючи на те, що вони позбавлені їжі, води тощо. Це все такі метафізичні теми, які можна обговорювати і описувати дуже довго. Але кожна людина має рано чи пізно прийти до свого висновку, сама для себе вирішити, поскладати всі ці чорні і білі фігурки, щоб врешті знайти те, що вона шукає.Про письменника і свободу
«Крилатий мандрівник – який незграбний в рухах, в польоті буйнокрил – каліка на ногах!…», – Шарль Бодлер
Іван Байдак: Справа в тому, що як творча людина я ніколи не відчував якогось тиску ззовні – в контексті, що люди не завжди вільні тощо. В принципі, я постійно робив те, що хочу. Кінцева мета нашого життя – це щастя, тобто основна ціль – дійти до щастя. Під щастям я взагалі розумію спокій, зокрема спокій думок, тобто щоб людину нічого не хвилювало. У мене є таке перше правило для себе: робити те, що хочеш, що добре вдається, що тобі подобається. Розумієте, наразі люди живуть таким чином, що вони намагаються викладати своє життя в соціальні мережі, чекаючи схвалення інших. В певній мірі, отаким чином ми стаємо залежними від схвалення, від лайків, мовляв: дивіться, як я живу. Це все неправда – жити слід так, щоб добре, спокійно і затишно було тобі самому. Не важливо, що інші про це подумають. Якщо ти зможеш налаштувати себе та свій світогляд таким чином, тоді, на мою думку, людина здатна стати спокійною, вільною тощо. Проте в жодному разі ми не повинні забувати, що є й інші люди, що кожна людина має свої почуття, цілі, мрії тощо. І якщо якимсь чином ти крокуєш поруч з людиною в цьому житті, то повинен зрозуміти, що не можна порушувати цілісності іншого простору. Тобто, певні обмеження з’являються, але вони з’являються свідомо. Ти сам обираєш, в чому себе обмежувати, чого собі не дозволяти, щоб не завдати кривди світові рідної тобі людини.Про творчість і турботи буденності
«Великий розпач породжує велику силу», – Стефан Цвейг
Іван Байдак: Читаючи книги, я в принципі завжди цікавлюсь й історією самого письменника: як людина жила, що спонукало її до творчості. Історії різні, і дуже важко себе з кимось порівнювати чи уособлювати. Одним із моїх улюблених письменників уже довгі роки є Стефан Цвейг, австрійський автор. Це людина, якій пощастило: він походив із багатої сім’ї, отримав велику спадщину, тобто, ніколи не працював, а лише займався творчістю. З часом його ім’я знав уже увесь світ, а його книги продавались найкраще з-поміж праць інших авторів, тобто він міг заробляти лише книгами. Така доля – життя-казка для кожного письменника, коли він не обтяжений буденними клопотами, роботою, потребою оплачувати рахунки тощо. Хотілось би так жити, але, на жаль, не всім вдається. Наприклад, мені цікава ця тема, я сподіваюсь, що колись отримаю якийсь ґрант для написання дослідницької роботи про письменників, які емігрували до інших країн з різних на те причин…і що було далі, як вони намагались асимілюватись в іншому суспільстві, коли починали писати: як для них минав оцей період? Звісно, для письменника будь-які зміни є мотивуючими. Але особисто для мене дуже важко писати, коли я знаходжусь поза зоною власного комфорту. Мені це непросто дається, тому й прагну збагнути досвід своїх колег. Наприклад, починаючи від Володимира Набокова, цікаво, скільки часу їм потрібно було для того, щоб вжитись у нове суспільство. Той же самий Мілан Кундера, який в 1975 році переїхав з Чехії до Франції: наскільки він відчужується від чеського всього? Зрештою, таких історій безліч, і я б радо їх досліджував. Проте я себе із жодним з авторів себе не ототожнюю, живу своїм життям, коли в мене виникають бажання, потреба писати – займаюсь творчістю.Про справжнє кохання і невдалі копії
«Справжнє кохання схоже на привида: всі про нього говорять, але мало хто його бачив», – Франсуа де Ларошфуко
Іван Байдак: В принципі я людина доволі сімейного спрямування. Звісно, колись мені б хотілось мати дружину, багато дітей, всі ці приємні сімейні вечори, і всі ці турботи тощо. Це є той омріяний ідеал, і якщо в мене виникне можливість збудувати такі стосунки, таку сім’ю, яку я бачу, – я це зроблю і буду надзвичайно щасливим.В той самий момент, вже аналізуючи свій досвід та досвід людей, яких бачу довкола, наприклад, статистику розлучень тощо, я перестаю в це вірити. Наш світ став якимсь дуже швидким, штучним. Людям простіше щось викинути, замінити, розпочавши все по-новому. Тому я не дуже вірю, що щось справжнє, якщо вважати щось хороше справжнім, можна часто зустріти… Можливо, якраз оці страждання, муки кохання – і є справжніми… ніхто точно не знає. Комусь, мабуть, добре страждати, когось, мабуть, це якось мотивує.
Наприклад, коли я перебуваю в стосунках – а я людина, яка досить швидко звикає і повністю віддається – то стаю дуже розслабленим і малопродуктивним: як в плані творчості, так і в плані розвитку тощо. Припустімо, що стосунки тривають рік, і весь цей час я нічого не роблю. Коли, скажімо, проходить весь оцей «туман», я розумію, що почуття і емоції – це, звісно, гарно, але це і втрачений час, можливості, які я змарнував. Тоді ж виникає шалена мотивація знову працювати над собою… відверто, коли ти залишаєшся один: ні від кого не залежний, розвиваєшся, вчишся – бо це в принципі найважливіша сфера мого життя. У такому стані я відчуваю себе набагато краще, але обговорювати цю тему дуже складно, оскільки думки змінюються в залежності від життєвих обставин.
