Кам’яний оберіг містечка на Тернопільщині (фоторепортаж)
Микулинецький замок – історична «родзинка» Тернопілля.
Цікава фортифікаційна споруда, розташована у селищі міського типу Микулинці. Дістатися сюди дуже зручно, бо кожних півгодини через містечко курсують автобуси та маршрутки.
Як Анна Йорданова фортецю закладала
Кінець XVІ століття. На території, де розташовані нині Микулинці, в силу історичних потреб будується міцна фортеця, яка стає ще одним форпостом Західного Поділля.
- В цей час підвищується роль поселення в обороні навколишніх теренів від постійних нападів кримських татар, - розповідає науковий співробітник Національного заповідника “Замки Тернопілля” Наталія Ганусевич. - У 1550-55 роках його тодішня власниця Анна Йорданова з роду Сенявських на місці старого дерев’яного замку заклала нову потужну фортецю, якій судилося перегородити з України сумнозвісний Чорний шлях, котрим упродовж віків татари гнали бранців у неволю. Для того часу регулярні напади турок і татар було звичним явищем. Ніхто не міг почувати себе у цілковитій безпеці, бо підступні орди нападали завжди миттєво та зненацька. Тому цілком зрозуміло, чому місцевий люд вибирав для свого поселення місцини, довкола яких були природні бар’єри, як то вода, болота, гори, неприступні ліси. Саме в таких місцях розташовані більшість уцілілих фортець, у тому числі й Микулинецький замок. Він знаходиться на вершині пагорба, на північ від містечка у вигині річки Серет, оточений з трьох боків її водами, - розповіла історик Наталія Ганусевич.
З її розповіді дізнався, що в сім’ї Йорданових було вісім дочок. Одна із них – Софія вийшла заміж за Самуеля Зборовського. Після смерті батька власником замку стає його син – Олександр Зборовський, який був дуже хорошим воїном і прославився у війнах з Московською державою. У замку Олександр завжди тримав цілий гарнізон, відкривши там військову школу.
Після його смерті в 1637 році купив Микулинецький замок Станіслав Конєцпольський. Архітектурний вигляд фортифікаційної споруди склався завдяки старанням коронного гетьмана, а саме в результаті перебудови раніше існуючого укріплення. Була замурована первісна в’їзна брама, а натомість з’явилися дві аркові брами у західному та східному оборонних мурах замку.
Твердиня з червоного каменю
Як матеріал для будівництва Микулинецького замку, використовувався червоний камінь – пісковик теребовлянських родовищ.
- У плані замок має форму чотирикутника. На трьох його кутах височать круглі трьохярусні бастеї з бійницями для гармат. Із західної сторони, де оборонні стіни додатково захищені глибоким ровом, до замку вела брама зі звідним мостом, - продовжує розповідь Наталія Ганусевич. - Арка західних воріт викладена білокам’яним діамантовим рустом у стилі Відродження. Ще один вхід був зі сходу. У стінах є отвори бійниць для ручної зброї. Всередині фортеці, навколо просторого подвір’я були житлові будівлі, а під ними - льохи. Станіслав Конєцпольський і надалі його син Олександр дуже добре дбали про фортецю, тримаючи її в хорошому стані. В роки Визвольної війни замок не був, як інші замки в цей період, дуже пошкодженим і зразу ж оновлювався його господарями. У 1675 році таборуючи під Збаражем, Ібрагім Шишман висилав декілька раз пашів на завоювання Микулинецької фортеці. Гарнізон фортеці складався з шляхтичів, міщан та кількасот селян. Всі зусилля і намагання турків не дали результатів. Обложені протягом 15 днів витримували всі штурми ворога. Втрати турків були великими. Не здобувши фортецю ні гарматним вогнищем, ні штурмом, турки вдалися до підкопів і підривів мурів. В повітря було висаджено одну з башт, але це не завдало великої шкоди оточеним. Вони швидко замурували пролом в стіні. Жителі міста вперто оборонялися і відбивали все нові й нові атаки татар. Тримав облогу в замку Орхийовський з трьома синами, декількома шляхтичами, міщанами і декілька сот хлопів. Після того як зброя і їжа закінчилась – охоронці міста пішли на переговори з загарбниками, які обіцяли залишити їм свободу. Але не дотримали слова і обезглавили більшу частину оборонців, а Охрийовського з синами посадили на палю, жінок дітей і ремісників забрали в неволю, - розповіла Наталія Ганусевич.
За її словами, Микулинецький замок – характерний приклад замків Поділля середини ХVІІ століття. Залишки оборонних мурів та двох наріжних башт, що вціліли від давньої споруди, дають уявлення про вигляд укріплення в минулому. Довжина стін – по 75 метрів, товщина – 2 метри. Башти круглі. Висота їх – три поверхи з бійницями для гармат. Замок витримував не одну осаду, на його мурах до нашого часу видно сліди розпеченої смоли, яка лилась на голови зайд.
Про покоївку Анну, яка замок зберегла
Згодом розпочався поступовий, але незворотний занепад замку як оборонної фортеці. Микулинецький замок за володарювання Потоцьких перетворюється на панське житло.
- Так, Людвіка Потоцька подарувала містечко своєму брату графу Юзефу Мнішеку — “грандметру Галичини”, який продав його в 1799 році барону Конопці. Він пристосував замок під суконну фабрику, чим пришвидшив занепад фортеці. Після смерті бездітного барона Яна Конопки микулинецький маєток успадкувала його племінниця Юзефа Рей (в 30-х роках XIX століття), котра була останньою власницею містечка, - каже Наталія Ганусевич .
Із середини ХІХ ст. Микулинецький замок перебуває пусткою і, як більшість замків, його розбирають на будівельні матеріали, особливо це можна побачити на прикладі залишків оборонної круглої вежі. При західному мурі були зведені два двоповерхові житлові будинки, один з яких розвалився на початку століття, в іншому дотепер мешкають люди. На сьогоднішній час частково збережені східний та південний корпуси. По периметру збереглися оборонні мури, південно-східна та частково північно-західна вежі. Поступово очищуються підвали.
А збереженістю в наш час замок завдячує родині охоронців графів Рей – останніх власників замку в 1930-х рр. Як розповіла мені Наталія Ганусевич, з дозволу графині ця сім’я проживала у збереженій частині замку.
Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. володаркою Микулинецького замку була графиня Юзефа Рей. А у неї була улюблена покоївка Анна – не просто служниця, а права рука, бо могла і читати, і писати, і купу різних дрібних справ у містечку замість пані вирішити. Анну свою графиня любила, а що та була сирота, то ще й опікувалася нею. Тож коли дівчина вийшла заміж, дозволила їй із судженим, поки не збудують власну хату, пожити у замку. Там, у приміщенні з вікнами-бійницями і народилася у 1933-му маленька Стефанія. Власний дім її батькам збудувати не судилося. Батька призвали до війська, звідки він уже не повернувся, загинувши 10 травня 1945-го на території Польщі. На той час минуло вже кілька років, як померла і стара графиня, поховавши перед тим і підкошену тифом доньку. Сина вельможної пані також забрала війна. Тож Анна, мати Стефанії, залишилась у замку сама з двома доньками. Коли Микулинці захопили німецькі війська, на подвір'ї, оточеному старезними мурами, згодом стояли танки, а в самому замку квартирували солдати.
А після приходу Радянської армії, там влаштували ветеринарний лазарет – звозили для лікування поранених у боях коней. Тоді ж спалила Анна у пічках всю деревину, що її колись графиня виділила для будівництва дому. Не «попросили» пані Анну із замку і з утвердженням радянської влади. На житло без елементарних зручностей ніхто не претендував. А що замок уже здобув статус неабиякої пам'ятки історії та архітектури, то жінці за скромну плату запропонували працювати при ньому сторожем. Вона погодилася. «Мама усе тут дуже любила. Здається, що знала і ревно оберігала кожний камінчик», - каже Стефанія Григорівна. На початку вісімдесятих, її чоловік Роман разом із товаришами самотужки протягнули до фортечного муру водопровідну трубу. Лише з тих пір не доводиться носити воду здалека, бо стара замкова криниця засипана ще бозна-коли. А опалюють в оселі Балоїв і досі дровами. У 1983-му пані Анни не стало. Офіційно сторожувати замість неї ні дочка, ні зять не погодились, бо обоє мали тоді роботу, яка їх влаштовувала. А що фактично споруда все одно залишалася не без нагляду, то на тому й сталося.
Нині напівзруйнований фортечний мур мало асоціюється з неприступністю. Через подвір'я всередині кам'яного кола микулинчани навіть стежку протоптали, скорочуючи таким чином шлях з однієї частини селища до іншої.
Готельно-туристичний комплекс серед мурів. А чому б і ні?
Нині тільки залишки оборонних мурів та двох наріжних башт, що уціліли від давньої споруди, дають уявлення про вигляд Микулинецького замку в минулому. На противагу іншим замкам тутешній сприймається більш спокійним, навіть, привітним і нагадує житловий комплекс. Тільки дві круглі вежі замку і ряд стрільниць свідчать про фортифікаційне призначення споруди.
Наприкінці 90-х років минулого століття, до 900-річчя Микулинців була виготовлена проектна документація на реставрацію замку. Група архітекторів на основі натурних обстежень та іконографічних матеріалів розробили проектні пропозиції з пристосування замку під готельно-туристичний комплекс.
Враховуючи те, що Микулинці знаходяться близько від Тернополя та розташовані при трасі Мінськ-Чернівці, тому і запропоновано було в замку розмістити готельно-туристичний комплекс.
У рамках проекту передбачено консервацію та реставрацію збережених елементів пам’ятки, а також відтворення втрачених архітектурних об’єктів. Планується влаштування на подвір’ї замку партеру з мощеними доріжками, часткову реставрацію зовнішньої системи оборони. Але повністю здійснити реставрацію не можна через те, що на північ від замку побудовані житлові будинки.
Микулинецький замок – один із улюблених для відвідування туристами. Основна причина – зручне розташування фортифікаційної споруди, як вже згадувалося. А ще, зрозуміло, збережені вежі, мури, замкові підвали.
Оцей кам’яний оберіг Микулинців - чудові місця для селфі і безмежне творче поле для мандрівників, фотографів – професіоналів.
Фото автора
