На початку року ряди працівників муніципальної варти Чортківської міської ради поповнилися ще одним інспектором. Ним став наймолодший «кіборг» – Ярослав Гавянець (позивний «Маестро»). 

До лав ЗСУ Ярослав потрапив у 21-річному віці. Спершу відслужив строкову службу, а згодом – контрактну.  2014 року перед початком Революції Гідності звільнився, але не міг бути осторонь кривавих подій, тому вирушив на Майдан. 

Коли ж розпочалась війна на Сході України, став добровольцем і попросився до свого підрозділу. Спершу служив у базовому таборі в місті Костянтинівці Донецької області, пізніше – у селищі Водяне. Звідти 14 січня 2015-го попав до Донецького аеропорту.

– Як потрапили у Донецький аеропорт?

– На той момент уже впала диспетчерська вежа летовища, яка не втримала активного вогневого штурму російських військ. Тоді поранило багато хлопців та їх треба було кимось замінити. Нас зібралось 20 добровольців. 

Коли просувались до аеропорту, було дуже страшно. Різні думки лізли в голову на кшталт: «Якщо ракета чи міна попаде в нас – ніхто уже не вилізе. Але слава Богу, доїхали благополучно».

–  Коли бої були найзапеклішими?

– 15 січня після артилерійської і танкової підготовки починався штурм. Найгарячіше було 16 січня, бій тривав з 6 ранку до 2 ночі. Нас було близько 60-70 чоловік. У той момент ми виявились в оточенні. Коли противник розвалив вежу та східну частину терміналу, його бійці отримали доступ на перший поверх. А коли танком пробили південну сторону, завалили добудову, отримали доступ на 3 поверх. Ми ж знаходилися на другому. Того дня нас закидали газом, через що змушені були відійти на край терміналу, де був доступ наскрізного повітря. Протигазів не було, бо ніхто не сподівався, що буде застосовуватись газ. Так ми залишилися на території 50х50 метрів, стали у кільце, посередині встановили боєкомплект і працювали: одні  відстрілювались, інші чистили автомати, треті заряджали набої.

– Як сталося так, що Ви потрапили у полон?

– Два дні в аеропорту нас було 16 бійців і чотири автомати на всіх. Було вісім важких поранених, з них п'ятеро померло. Ми вночі ще відстрілювались, потім старшина прийняв рішення про те, що треба рятувати поранених. Ми хотіли відійти з пораненими. Сепаратисти не хотіли на ці умови йти і сказали здаватись в полон. 

– Коли вже були у полоні думали, що виживете? 

– Спочатку окупанти поводились по-людськи. Наших поранених забрали до лікарні. До нас зверталися з повагою. Захоплювались героїзмом, казали, що нас скоро обміняють. Потім нас перевели до старого терміналу, де знімалось відео.

Повантажили до машини і вивезли до багатоповерхівок. Там обшукали, перевірили документи. Це уже були люди «Гіві».

Привели до штабу і там почалися моральні знущання. Лаялись, вимагали стати на коліна. Хоча одного побратима, який постійно знаходився з нами і мав перебиті ноги, перенесли до «швидкої» і відправили до лікарні. Я ще підтримував йому кінцівки, адже вони трималися на шкірі.

Потім забрали документи і повезли на базу «Мотороли». Туди прийшов Захарченко і розказував, які ми нехороші. Казав, що ми не кіборги, а «труни».

Нас розставили обличчям до стіни і почали перезаряджати зброю. Кричали, щоб ми молилися, адже це наші останні хвилини життя.

– Ваш батько записав відеозвернення до окупантів із проханням повернути Вас. То саме йому ви завдячуєте визволенням?

– Він підняв журналістів, казав, що готовий йти замість мене. Записав звернення до Захарченка. Далі бойовики вирішили зробити акцію обміну. 

За інф. ЧМР

Фото з відкритих джерел