Жінка із Тернопільщини на сторінках газети «Свобода» благає сина повернутися додому. Та що там, хоча би зателефонувати, довідатися, як живе мама. Жінка – вже доволі похилого віку, їй 76 років, часто хворіє. Недавно зламала ногу, то не було навіть кому води подати. Та світ не без добрих людей. Чужі виявилися куди милосерднішими, ніж рідна дитина. Син не приїздить додому майже три роки. Мешкає у своєї дружини у селі Воробіївка Підволочиського району. Пані Ганна вкотре звертається до свого Богдана та благає сина одуматися.

«Сину мій дорогенький, я так на тебе чекаю, так виглядаю щодня. Не знаю, чи ще побачу тебе коли, чи дочекаюся… У найважчу хвилину прошу, прийди до мене, я так хочу ще хоч раз подивитися на тебе. Богданчику, не тримай зла на мене! Все, що найдорожче було в моєму житті, – то ти, сину. Я присвятила тобі все своє життя. І де б ти не був, за тисячі кілометрів, коли тобі потрібна була поміч, я їхала до тебе – своєї кровинки. Жилося нам по-різному. Бувало добре, а було й так, що шматком хліба ділилися. Після того, як твій тато помер, вирішила не виходити заміж, бо ти не хотів другого тата. Я навіть і не думала, що мене зустріне така страшна старість, що не матиму до кого прихилитися, до кого мовити слово.

Два з половиною роки ти не їдеш додому. Хто тебе не пускає до рідної мами, яка тебе під серцем виносила, вибавила, вчила, ночей не спала? Невже така далека дорога з Воробіївки?

Богданчику, я зберігаю і вкотре перечитую твої листи, які ти мені писав, коли служив у Москві, як ти просив допомоги, писав, що любиш, сумуєш. Я ж летіла до тебе, мов на крилах, щоб допомогти, визволити з тієї біди. Богданчику, хіба я тоді думала, що колись стара і дуже хвора проситиму тебе прийти до мене.

Чи згадуєш мене, любий сину, як лягаєш спати, чи молишся перед образами, щоб я ще хоч трохи прожила, чи думаєш довгими зимовими ночами, хто мною опікується?

Найбільше мені боляче, коли приходять зимові свята. Все згадую, як ти маленьким чекав, що принесе тобі Миколай, як любив колядувати. А як я маю святкувати Різдво? Сину, хіба ти не сумуєш за своїм домом, родиною в такі великі свята?

Синочку, Богданчику мій дорогенький, пташкою полетіла б до твого віконця, щоб хоч подивитися на тебе. Поки живу на цім світі, я – твоя мама і прошу в Бога, щоб тебе беріг. Молюся за тебе, твоє здоров’я. Мрію, щоб Матінка Божа почула мої молитви і я тебе дочекалася.

Твоя мама».