Лемківський фестиваль на Тернопільщині 17-й раз запалив ватру (фото)
Традиційна ватра на Тернопільщині сповістила про початок ХVІI-го Всеукраїнського фестивалю лемківської культури «Дзвони Лемківщини»
У лісовому урочищі Бичова зранку працює містечко народних промислів, діють виставки творів художників-аматорів, відбувається презентація книжок на лемківську тематику та дегустація страв традиційної лемківської кухні. У програмі свята також - театралізоване, літературно-музичне дійство, виступи професійних та аматорських колективів і окремих виконавців.
Кореспондент «ТЕРЕНу» попросив голову обласного Товариства «Лемківщина» Олександра Венгриновича розповісти про
лемків, згадати історичні факти, що стосуються їхньої депортації із прадідівських земель.
Хто вони, лемки?
- Лемки проживають у межах сьогоднішньої України декількома групами. Перша із них, це - автохтони, які живуть у Закарпатській області, їх називають лемки, лемаки, русини,- розповів пан Олександр. - Наступною групою є залишки невеликої частини лемків, добровільно переселених із Словаччини, які піддалися пропаганді про «комуністичний рай» і поселилися на Волині.
Найбільшою групою є лемки, які по волі тоталітарних режимів Польщі і СРСР, разом з іншим українським населенням, депортовані в 1944-46, 1951рр. і розкинуті по областях України, переважно в Тернопільську, Львівську, Івано-Франківську, Кіровоградську, Донецьку, Луганську, Херсонську, Одеську, Київську, Волинську, Дніпропетровську, Запорізьку, Полтавську, Харківську.
Кілька слів про передумови депортації
Ще гриміли гармати, ще діяв законний польський еміграційний уряд у Лондоні, ще залишився майже рік до закінчення війни, як створюється на території Росії так званий Польський Комітет Національного Визволення - який 9 вересня 1944р. в м. Любліні (Польща) підписав з Урядом Української РСР Угоду «Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР».
Вказане в угоді «українське населення » споконвіку проживало на етнічних землях, які сьогодні входять до складу Польщі і були на той час її громадянами, на основі закону від 20 січня 1920 р. про громадянство польської держави. Давньою мрією польської влади було побудувати однонаціональну державу.
Ще на початку ХХ століття у впливових польських колах утвердилася думка про те, що польська держава не повинна бути державою націй. Українофобські наміри яскраво виявилися в 30-40р.р. 20 ст. По всій території Польщі, в тому числі і Лемківщині, репресії, пацифікація, закриття українських шкіл і знищення всього українського, стали основою політики нового тоталітарного режиму.
Страшні часи депортації
Депортація українського населення почалося в жовтні 1944 року. Першими добровольцями, якщо можна їх так назвати, були в основному мешканці Грубешівського повіту, в якому було спалено 52 села, та із знищених сіл після Дукельської операції. Декілька тисяч мешканців цих сіл не мали можливості повернутися до рідних домівок, бо вони були зруйновані або спалені.
«Евакуація» за планом організаторів повинна була закінчитися до лютого 1945р., але так не сталося. Населення чинило опір. Терміни «добровільної» евакуації декілька разів переносилися. Для прискорення впроваджувалися нечувані репресії, розстріли, знищувалися цілі села, церкви.
Так, тільки в с. Сагринь (Холмщина) вбито 700 осіб, у с. Павлокома (Перемищина) – 366 осіб, у с. Пискуровичі – 200 осіб, у с. Малковичі – 145 осіб. Можна називати інші села. Зауважимо, що названі вбивства проходили до закінчення війни.Депортація продовжувалася до кінця літа 1946 року.
Репресії продовжувалися і після війни, тобто в мирний час. Так, у січні 1946р. село Завадка Морохівська (Лемківщина) повністю спалене 34-им піхотним полком Війська Польського, командиром якого був совєтський офіцер, підполковник Станіслав Плуто, командирами батальйонів були також совєцькі офіцери. Під час цієї операції вбито 73 особи.
У вересні 1945р. для прискорення депортації введено три піхотні дивізії Війська Польського, батальйони Комітету внутрішньої безпеки.
Жертв було б набагато більше, якби на допомогу не прийшли тисячі вояк УПА, які ціною свого життя боронили українське населення і край, затримували депортацію.
Ні обіцянки про «комуністичний рай», ні терор польських банд, ні війська, ні спалені села не допомогли вплинути на автохтонне населення покинути споконвічні землі. Тоді у Варшаві розробили новий план повного виселення українців – ганебну акцію «Вісла» - другий та завершальний етап примусового виселення із рідних земель.
«Вісла» - сльози, плач і смерть…
Акція «Вісла», розроблена Генеральним штабом Війська Польського і затверджена на засіданні Політбюро ЦК Польської робітничої партії 29 березня 1947р., носила ще більш жорстокий характер. Проти мирного населення кинуто – чотири дивізії Війська Польського.
Насильство над українцями в ході операції «Вісла» пов’язується з страшним словом «Освенцім» і його філіалом– Явожно, через який пройшло тисячі наших краян.
150 тисяч українців було розкинуто в 71 повіті, колишніх німецьких землях, які відійшли до Польщі.
Метою такого розселення була повна асиміляція українців. За період акції «Вісла» загинули 1837 вояків УПА, 2444 – арештовано.
І після акції «Вісла» тоталітарний режим Польщі продовжував здійснювати свої задуми - знищувати сліди української присутності на їх етнічних територіях. Руйнували церкви, каплички, хрести, цвинтарі, будинки «Просвіти», бібліотеки, музеї, архіви, змінювали назви сіл і вулиць. Уряд проводив повну асиміляцію українського населення.
Свою вигоду шукав і отримав другий учасник депортації – СРСР. При наближені фронту до кордонів Польщі, Перший секретар ЦК КП(б)У М.С.Хрущов вніс пропозицію про приєднання українських земель Лемківщини, Перемищини, Холмщини, Підляшшя до УРСР через створення на Західній Волині Холмської області і приєднання земель Західної Галичини до Дрогобицької області.
Польська сторона не підтримала цю ідею і вимагала, взамін на побудову соціалізму «радянського типу» в Польщі, залишити ці території за нею. Сталін дав згоду.
Наслідки депортації
Депортація залишила ОУН і УПА без підтримки населення і давала можливість їх ліквідувати.
Сам факт, що відповідальність за виконання Люблінської угоди покладено на НКВД СРСР, можна зробити висновок про керівну участь СРСР і ставлення його до депортованого українського населення «зараженими націоналістичними бацилами», якого розкинули майже по всіх областях України. Для СРСР відкрилася можливість використати польських громадян на примусових роботах у колгоспній системі сільського господарства, як майже безкоштовну робочу силу на потреби соціалістичної тоталітарної системи, подібно до того, як використовували робітників на примусових роботах у Німеччині для потреб націонал-соціалістичного механізму.
На нещодавних приватних власників чекала рабська праця на колгоспних ланах, трудодні - замість грошей, а на трудодень отримували біля 180грам зерна. Замість паспортів - довідки без права проживання в інших місцевостях, крім призначених.
Як із моральних, так і правових аспектів, Люблінська угода від 9 вересня 1944р. між Польським Комітетом Національного Визволення і Українською РСР є не законною, не легітивною і не правомірною.
УРСР не мала права укладання і ратифікації міждержавних угод, тому що це належало до компетенції вищих органів влади СРСР, а не органам союзних республік. З обох боків підписана угода не була ратифікована.
На жаль, ця велика трагедія українського населення Лемківщини, Хомщини, Перемищини в 1944-47,1951р.р. проходила за мовчазною згодою країн - переможців у Другій Світовій війні, які дали можливість тоталітарним режимам Польщі і СРСР розпоряджатися долями сотні тисяч людей.
Наслідками цих трагічних подій є те, що українському народу завдано важкого непоправного удару, майже знищена українська культурна спадщина на етнічних землях Лемківщини, Перемищини, Холмщини, Підляшшя, а також депортація з рідних земель поставила лемків – етнографічну групу українського народу та їх культурну спадщину, на межу зникнення.
Депортація - це геноцид проти народу
Депортованим, з боку влади, майже не надавалася допомога. Люди гинули, хворіли, помирали, народжувалися, шукали їжу, продавали все, що можна, і нерідко зазнавали грабежів, нападів на вагони.
Після приїзду на кінцеві станції, необхідно було терміново звільнити вагони і люди знову тижнями жили під відкритим небом, дощем. Пошуки вільних хат, які звільнили поляки в десятках кілометрів від цих станцій, займало декілька днів. Від влади не отримували ні інформації, ні допомоги. Це в Західній Україні, а люди, які опинилися у Східній Україні, зазнали великих знущань і поневірянь. Тільки у Ворошиловградській і Сталінській областях були сотні вільних помешкань, які залишили німецькі колоністи. Решту, тисячі наших краян, були розвезені в різні села по декілька родин і розміщали їх в непристосованих приміщеннях, клубах, бараках. Не рідко вимушені були проживати в землянках. Так їх зустрів радянський «колгоспний рай». Декілька місяців після приїзду люди, зазнавши страждань втікали назад, ближче кордону, в Західну Україну, з надією на повернення додому. Добиралися, хто як міг: хто вагонами, хто тільки з валізками, а не рідко возами, запряженими коровами (коней забрали в колгоспи), по декілька сімей. Залишали все своє майно. Тільки окремим родинам вдалося повернутися додому за допомогою куплених документів. Слово «домів, домю» довго жило в серцях сотень тисяч краян. Всі вірили в чудо на повернення, цим жили і спілкувалися між собою. Хотіли почути одне, коли повернуться в рідний край, тепер ще більше омріяний і солодкий.
- Пройшло 70 років, як лемки покинули Лемківщину, а любов до неї передалася дітям і внукам. Для них Лемківщина – казковий край, про що ось уже сімнадцятий рік поспіль засвідчує Всеукраїнськй фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини», - сказав наостанок голова Тернопільської обласної організації Товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович.
Фото автора
