На Теребовлянщині лемки оселилися у селі Боричівка, яке нині вже входить у зону міста Теребовлі. Більшість із них походять із Надсяння, старші люди дбають про свою історію і передають її наступним поколінням. Кожного року активні мешканці села організовують зустрічі лемків своєї прабатьківщини вдома, у райцентрі, їздять на найвідоміший фестиваль-ватру «Дзвони Лемківщини» у Монастириськах.

13 грудня до 70-річчя депортації лемків у селі відбулася зустріч під назвою «Ми йшли в світи на муки і на біди…», організована місцевою жителькою Любов’ю Данилюк та головою районної організації «Лемківщина» Галиною Людвіковською і її мамою Марією Куліковською. У хорі та декламуванні віршів взяли участь вчителі місцевої школи - Іванна Нагірна, Оксана Фіголь, Люба Савків. На захід завклубом Едуардом Данилюком були запрошені теребовлянці, співучий лемківський гурт «Аничка» із с. Вербівці, музичним керівником якого є Анігія Штельма. До речі, цей гурт побував у Польщі в родинному музеї лемків, яких не переселили. Також перед глядачами, які заповнили невелике приміщення сільського клубу, виступала співачка з Тернополя Тетяна Крилова. Найбільше виконав лемківських пісень місцевий жіночий хор під керівництвом регента Любові Стечишин. Що цікаво, у цьому хорі були і старші жінки, які відчули на собі всю тяжкість депортації. Так 86-річна Євгенія Несторівна Семенрозповіла, як виселяли її родину в 1945 році: «Наше село Теплиці, що у Надсянні, було дуже великим, завдовжки із 7 км. Жили ми дружно, хоч і не дуже заможно. Тяжко працювали, та не тужили. Там я у 1939 році закінчила 10 класів і… раптово розпочалася війна між Польщею та Німеччиною. Так ми опинилися під окупацією чужинців. Тяжко було нам за німців, за будь-яку незначну провину розстрілювали. Крім того, потрібно було постійно здавати левову частку прибутків із господарства. Також багатьох наших дівчат та жінок вивезли до Німеччини насильно. Не давали жити і місцеві банди, які грабували, вбивали та знущалися. Усе робили, щоб лемків вигнати з батьківських земель. Усе ж якось ми пережили німців і польські знущання, та на зміну їм прийшли «переможці»-москалі й почалися ще важчі часи. Лемків стали переселяти на чужі землі. Ті родини, яких виселяли у березні 1945 року, ще могли щось із собою брати, дехто й корови позабирав. А нас «добровільно» забирали у червні 1945-го і ми вже нічого не могли взяти, так москаль скаженів. Спочатку всіх доправляли на підводах до повіту Ярослав, а звідти товарняками кого куди. Пам’ятаю, як їхали фірою 3-4 родини й одна жінка народила дівчинку, але все з дитиною було добре. І ось вона, Марія Ожга, стоїть перед вами та пускає сльозу. Моя родина потрапила у Харківську область, де пробула майже рік. У той час інші наші люди оселилися на Тернопільщині в селі Боричівка й писали, що там добре і щоб ми туди також їхали. Більшість так і поступили, хоч немало нашого люду і донині залишилося на сході України».

Розповідь пані Євгенії доповнила її давня подруга Ганна Матвіївна Шегда (Нагірна), на рік молодша за шкільну товаришку: «Найгірше було тоді, коли нападали місцеві, а ще більше – коли прийшли кінні банди з Волині. Багато наших сельчан у той страшний час будували собі схованки, криївки під підлогою хат чи хлівів, поза селом. От, бувало, нас із молодшим братиком та мамою тато заховає у бабусиній криївці і там цокотимо зубами, доки все не скінчиться. Не всім пощастило, багатьох убили й всіляко мордували, грабували, а то й спалювали обійстя. Не краще було лемкам і за комуністів. Мою родину також переселили на Схід, потім ми потрапили у Боричівку. Хочу сказати, що нас, лемків, усі ті роки вважали другосортними українцями, принижували й зневажали. Але не всі, були і є всюди добрі люди. Чим же лемки так завинили, за що нас повиривали з корінням із рідних земель? Адже у нас є своя мова, свої звичаї та традиції, які ми свято бережемо та передаємо своїм нащадкам і так будемо робити завжди. Лише за незалежної України наше життя трохи покращилось, нас визнали як депортованих. Тепер ми можемо вільно, не криючись, розмовляти своєю мовою, організовувати зустрічі, співати своїх пісень, ходити у національному вбранні, в лемківських вишиванках. Нині лемки всього нашого краю, всієї України і всього світу гуртуються, на зустрічі приїздять земляки навіть з Канади, США, Австралії, Словаччини, інших країн».

Дуже гарно у своєму виступі охарактеризувала лемків пані Марія Куліковська: «Лемки – то українці зі знаком якості!» І хай це буде частково жарт, проте який він, як він говорить про національну гордість лемків, їх любов до України і просто про людяність!

А на закінчення зустрічі організатори заходу та сельчани пригощали всіх присутніх лемківськими стравами. Це були пироги на парі, капуста з яглами (пшоно), сир з маслом домашнього виробництва, пиріг із гречкою й особливий боричівський хліб домашньої випічки, секрети виготовлення якого знає найкраще пані Марія Ожга. Її хліб куштували неодноразово визначні люди зі всього світу на фестивалях та зустрічах лемків…

Джерело: gazeta1.com