Краєзнавець-пошуківець з Чорткова обгрунтовує свою пропозицію щодо меморіалу жертвам німецької окупації

З історичною пам’яттю, як підтверджує практика життя, можна інколи поводитися, немовби з одежиною. Її, наче випрасувану сорочку, або ефективно виставляють напоказ, або ж запихають у тісну валізу, де ніхто належно не оцінить, пише у «Золотій Пекторалі» місцевий краєзнавець з Чорткова Андрій Базалінський, окремі фрагменти публікації якого ми подаємо.

- Окраїнний сектор цвинтаря, що розташований у Чорткові на вулиці С.Бандери (нині закритий) якраз і є тією «валізою», яку відчинимо для огляду, - пише пан Андрій. - Нагадаю, це та цвинтарна ділянка, що претендує на статус чортківського Меморіалу – і не просто собі Меморіалу, а з недавнього часу декларованого як «меморіалу епох», щоби ефективно демонструвати, як «нас, українців, нищили поляки, москалі і німці» («Голос народу», 13.10.2017 р.)». Від того моменту, коли лягають на аркуш ці рядки, зосталися лічені дні для втілення у життя претензійної ідеї. По-перше, місце розташування меморіального терену і його оточення формувалися ВИМУШЕНО, стихійно, далеко не за сприятливих історичних обставин – то за польської займанщини, то за німецької окупації, а за комуністичної влади впритул до нього колишній пустир заповнили гаражі. Тут же уздовж усієї ділянки пролягає під’їзна дорога гаражного кооперативу і через це будь-який урочистий жалобний захід супроводжується відволікаючим рухом автомобільного транспорту. По-друге, на початку 90-х рр. відкрилася можливість виготовити проект меморіальної ділянки у цьому місці, так чином узаконивши міський цвинтарний Меморіал, щоб він виправдовував цю назву і, головне, регламентував належні правила і порядок на терені Пантеону. Проте, нічого подібного не було зроблено, натомість сюди свавільно вдерлася неконтрольована стихія дилетантів. У висліді, майданчик перед головним об’єктом меморіального терену – могилою жертв сталінських репресій (1941 р.), який з погляду архітектурно обґрунтованої доцільності (і практичної теж) аж волає бути вільним, сьогодні захаращений іншими меморіальними об’єктами. Його розпочали заповнювати могилами учасників сьогоденної російсько-української війни, а ще значно раніше місцева влада легкодумно «тицьнула» поряд з могильним курганом СИМВОЛІЧНИЙ пам’ятник борцям УПА, щоб виглядати гарною в очах тутешнього Братства вояків УПА. А тепер ось, проектанти «меморіалу епох» бачать тут вільне місце для перепоховання 52–х – власне 56-х жертв гітлерівського злочину, що стався 27 листопада 1942 року. Але даруйте! Надгробний пам’ятник, про який говоримо, повинен вирізнятися від ординарного одиночного надгробка і за значенням, і за об’ємом. Він не може тулитися малопомітно до іншої цвинтарної споруди, отже, йому потрібна відповідна ширина, і висота, і відстань. Певна річ, можна зігнорувати естетику, і вигоду, одначе навіщо робити зле? Ні, вкрай нерозумно улаштовувати велике групове поховання на тісній цвинтарній ділянці, де немає достатньо місця для значимої архітектурної споруди, ані не знайдется простору, щоб належно обійняти її поглядом та оцінити мистецький витвір, та й взагалі, живим людям при потребі немає де розміститися. Чи не варто оглянути решту цвинтарного терену, що претендує на звання Чортківського Меморіалу, а тепер з претензійною поправкою «меморіалу епох?». Він розкинувся позаду могили сталінських репресій, із західної сторони. Перед нашими очами відкривається карикатурне видовище: чотири довгі, біля десяти метрів бетонні «корита», що покришилися та осипаються. Їх в народі неправильно називають могилами січових стрільців. Ці утворення були нашвидку зліплені у 1996 році за ініціативою тодішнього районного зверхника, бо довоєнні могильні горбики згладив час. Тай точні відомості теж згладив із пам’яті людей, позаяк за комуністичного панування відбувся розрив поколінь. З уст старожилів дійшли розпливчаті інформації про поховання у цьому місці учасників українсько-польських змагань 1919 року. Стоп! Але ж сам автор ідеї «меморіалу епох», почесний і впливовий громадянин міста, ось уже два десятки літ наполегливо заперечує наявність тут військових поховань! Тож про який «меморіал епох» може йти мова, коли дуже важливий період випадає з історичної обойми? А може, насправді, готується грунт, щоби за будь-яку ціну реалізувати на буцім-то цивільних кістках патріотичну ідею? Бо на цю частину меморіального терену неодноразово здійснювалися замахи ідеологічно заангажовані ентузіасти. Це було 1996 року, коли автор цього допису мусів рятувати від знищення надгробний пам’ятник січовому стрільцеві Володимиру Пітушевському. Це повторилось у 2008-2009 рр., коли на недосліджених похованнях спроектували СИМВОЛІЧНИЙ пам’ятник, що загрожувало упокоєним захопленням місця спочинку. Небезпека для них не минула, вона зв’язана з перекрученими висновками авторитетного краєзнавця та обездуховленим станом сьогоденних поколінь. Будь-яка ініціатива на цій ділянці потребує, насамперед, беззастережного наукового обґрунтування. Воно може бути забезпечене лише через дослідження поховань із застосуванням ексгумації розкопаних останків та судмедекспертизи. Захід того вартий, зрештою – єдино правильний. Після опиту старожилів у 90-х рр. я дійшов переконання, що тут знаходяться останки учасників воєнних змагань 1919-1920 рр, – не менше 250 осіб, серед них комбатанти УГА, вояки УНР, а також немало їхніх противників, яка боролися проти України у більшовицьких лавах. Останньо згаданий факт сам по собі суперечить ідеї створення філігранно чистого патріотичного пам’ятника – стрілецький Меморіал може бути споруджений на основі християнського милосердя без ідеологічних маневрів. Йдеться про реставрацію довоєнного так званого Українського воєнного цвинтаря (УВЦ), створеного за польської займанщини під егідою українського Товариства охорони воєнних могил у кінці 20-х, на початку 30-х рр. Це ПЕРЕПОХОВАЛЬНИЙ цвинтар – сюди, за розпорядженням польської влади звезли з усього повіту останки комбатантів, без огляду на їхні знамена (окрім поляків, яких улаштували за крок ближче до цвинтарної брами).

б

Таким чином, два фактори перегородили дорогу ідеї «меморіалу епох» до її реалізації: суперечні позиції її народителя і цілковита непідготовленість меморіальної ділянки до поховання – її треба досліджувати та упорядковувати. Можна було б виокремити у додатковий фактор потребу морального самозбереження. Що це значить? Краще б господарям міста не показувати гостям з інших сторін свій «меморіал епох» у його занехаяному стані. І краще б не демонструвати на людях обмеженість своєї громадянської свідомості: адже наша повага до патріотів, які протистояли німецьким нацистам, виявляється показушною поряд із забуттям і непошанівком до пам’яті їхніх виховників. Та здоровий глузд і почуття сорому, вочевидь, атрофовані у чортківців, тому не варто апелювати до них… У Чорткові останнім часом стало модним говорити про так звану «синергію (взаємодію) культур – української, єврейської австрійської і польської. При цьому явно упустили згадку про вплив радянської культури. Прозріння не видно.

Ось у такі несприятливі умови поставила себе чортківська спільнота на цвинтарному терені. Хоч навряд чи усвідомлює ситуацію і переймається, включно із провідними чинниками. Але перепоховання 52-х (56-х) здійснити треба. До того ж, пасує зробити це до дня кривавої річниці – 27 листопада. Як? Нам допоможуть знання подій, пов’язаних з трагічною історією розстрілу і поховання.

Відомо, що навесні 1943 року місцеві націоналісти організували насипання могили для убієнних. За одну ніч на місці групового розстрілу виросла земляна могила. Це був своєрідний геройський чин.

Могила з хрестом, насипана у ніч з 21 на 22 травня 1943 р. місцевим населенням під проводом ОУН над похованням 52-з в’язнів чортківської тюрми, розстріляних німецькими фашистами між Ягольницею і Чортковом. Світлина Степана Максиміва 1943 року.

л

Отже, чому б не повторити історію, але на вищому її витку? Для цього слід улаштувати перепоховання страчених на краєчку поля, якраз навпроти місця, де їх віднайшли, узбіч гостинця. Є ще один варіант пропонованого проекту – на випадок колізії між позацвинтарним місцем перепоховання і правом: Він полягає у тому, щоби здійснити перепоховання на краю діючого сьогодні чортківського кладовища зі сторони гостинця, прилучивши юридично братську могилу до цвинтарної території. «Родзинка» полягає у тому, що діючий цвинтар прилягає, власне, до польового обширу, де відкопали убієнних – над ним витає їхній безсмертний дух, а інша сторона цвинтаря межує з гостинцем «Чортків-Ягольниця».

Хочу надіятися, мої опоненти без образ поставляться до факту моєї незгоди, натомість зосередяться неупереджено на контраргументах і пропозиціях. Для цього й дискусія, щоб зважити усі «за» і «проти» і не допускати до виконання «сирих», недодуманих ідей. Перепоховання у той спосіб, який пропоную, – я погоджуюся з усіма, – доцільно приурочити до чергової річниці трагічної події – 27 листопада 2017 року. До цього часу майстри встигнуть і добротний дубовий хрест виготовити (якщо помиляюсь, годиться і тимчасовий). Щодо надгробка, то можна започаткувати його у цьому році незначним насипом з тим, щоб закінчити пізніше. А от навесні завершити роботи до 22 травня 2018 року, щоби приурочити освячення могили до дня, коли її насипав місцевий люд 76 літ тому назад під проводом українських націоналістів в знак непокори перед німецькими фашистами. Така послідовність дій, що повторить алгоритм, моторошний для українців у 1942-1943 рр., матиме символічне значення.

Поховання 52-х українських патріотів, розстріляних у Чортківській тюрмі у 1942 році, я б назвав таким, що має всеукраїнське значення і навіть більше, бо добре знаємо, як наші запеклі ідеологічні вороги спекулюють і в державі, і на світовій арені у питанні українсько-німецьких взаємостосунків під час Другої світової війни. А тому полеглі від німецьких куль в’язні чортківської тюрми, які всі як один були націоналістами – хто партійно, а хто за станом духу – навіть після своєї смерті обороняють Україну на ідеологічному фронті. Тому  нічого їх нині запихати на цвинтарні задвірки! Хай їхня могила, воздвигнута соратниками-націоналістами в небезпечних воєнних умовах знову постане з небуття і наблизиться до живущих! Хай перебуває на видноколі, доступна для зору багатьох людей вселяючись у свідомість навіть некомпетентних мандрівників і нагадує щораз і кожному про жертви, які платила Україна в боротьбі за свободу, переконаний автор статті у «Золотій Пекторалі» Андрій Базалінський.

Фото – «Золота Пектораль»