Нитки Чорткова, що поєднують минуле з теперішнім (фото)
Пробую відчинити двері. О радість, вони не замкнені. За неестетичними й не автентичними дверима вцілілі тамбурові. Вони помальовані так, аби не впадала у вічі відсутність скла, все ж плавні сецесійні лінії однаково проглядаються. Я вже була у цьому під’їзді, коли минулого разу приїздила до Чорткова. Гвинтові сходи, що закінчуються світловим колодязем, зворушили. Я люблю повертатись до місць, котрі ворохоблять. Цього разу — дія відбувається по святах — поручні старанно перевиті мішурою. Настрій створює, але для фото не надто годиться. На горішньому поверсі стягом висить простирадло — деталь, котра зачіпає дотульністю.
Я прийшла сюди не сама — за провідницю Ірина Брунда, чиї розповіді, як нитка Аріадни. Іра народилась у Чорткові, тут мешкає, вона фотографиня та поетеса. Я з легкістю покладаюсь на неї в прокладанні маршруту. У мене скромна мета — підглянути, як живе Чортків.
На сходах старої австрійської кам’яниці початку минулого століття говоримо про особливості міста. Запитую, що робить його особливим для Ірини.
— Сказати, що мене приваблює тут тільки старовинна архітектура, важко. Не можна стверджувати, що тут вона ні на що не схожа. Схожа. Мені важливіший коктейль із людей та простору, до котрого звикаєш і почуваєшся комфортно. Ось як зараз. Ми в історичному будинку, тут люди почуваються не як у музеї, де нічого не можна торкатись і змінювати, — вони почуваються тут, як удома. Тому і тут, і загалом у під’їздах так багато особистих речей — це обжитий простір. Усе це в купі розповідає про минуле міста: історичні елементи, перемішані з домашніми — вазонами, швабрами, білизною… Ця обжитість мені дуже імпонує. Вона, як ниточка, котра поєднує минуле із теперішнім.
Виходимо з будинку, занурюємось в наступний — дерев’яні сходи, глухе відлуння кроків, тут теж світловий колодязь — чим вище підіймаєшся, тим світліше. Коли фотографую балясини, чоловік, котрий виходить із квартири, кидає репліку, що тут тепер часто фотографують. Кажу, недивно, бо ж красиво. Не знаю, чи він поділяє моє захоплення, бо не відповідає. Мені ж здається, що жити у старих будинках, як мешкати у картинній галереї — тут безліч деталей, котрі можна довго й багаторазово розглядати. Лінії балясин, витерте за роки дерево сходів, кахля — покоцана, але тим і цікава, як шкіра, на котрій записані пригоди, труднощі та радості.
Двері наступного під’їзду зачинені, проте це не біда — йдемо далі, занурюючись у простір, сформований будинками, що наче вросли один в один. Дерев’яні сходи ведуть на балконну галерею. Вирішую піднятись ними й незабаром розумію, що гуляти старим містом іноді небезпечна забава — східці, здається, реагують на кожен крок, розхитуючись. Високо я не піднімаюсь. Вважаю, що скуштувала колориту та спускаюсь.
Ми заходимо в усі під’їзди, котрі відчинені. Запитую Іру про знакові споруди.
— Домінанта міста — костел. Проте не менш важлива годинникова вежа, котра, можливо, зневажена, бо немає релігійного підтексту. Вона дуже особлива і для нашого міста, й всього регіону, бо єдина тутешня фехверкова будова. Вона з’явилась завдяки Людвікові Носсу, бурмістру Чорткова в 1896—1914 роках. Ця годинникова вежа зробила місто візуально ближчим до Європи, стала його родзинкою. Прикметна й міжвоєнна забудова — вона має свій колорит і додає затишку. Нею місто ніби заповнило прогалини, котрі утворились після Першої світової. Дуже люблю околиці Чорткова — там почуваюсь дуже добре. У вуличках середмістя ховається ще чимало будинків, що заслуговують на увагу. Часто непомітними залишаються збережені маскарони, десь — ґанки, огорожі, віконечка, дахи… Їх багатенько у часині міста, що вище від костелу, паралельно головним вулицям міста. Однак, кілька будівель збереглися і в залізничному районі, і в Старому Чорткові. Як на мене, важливо не втратити ці будинки. Вони — як орієнтири вглиб часу, точки дотику в часі, адже більшість стін приховує багато історій, яких ми ще не знаємо.
Розглядаємо фасади та огорожі. Надовго зупиняємось біля класично сецесійних дверей — вузьких, видовжених, із неймовірної краси флористичними візерунками. Запитую Ірину, як у місті ставляться до старої архітектури. Каже, деталі зникають — двері, оригінальна столярка, інші дещиці. Іноді щастить побувати в під’їзді, де досі не була чи потрапити у дворик, доступ до якого був закритий. Хоча загальна тенденція в тому, що люди роблять свій простір непроникним для інших.
— Найатмосферніші дворики — ті, котрі зберегли свій давніший шарм. Дитячі іграшки на лавочках, одяг на шворках, розмови про щоденне й вічне, тріщини на вицвілій фарбі. Тут свій ритм часу, кольори, запахи, місцеві коти й хазяйновиті песики. Дворики зі спогадів вашого дитинства, книжок і фільмів. Таких стає все менше — приватність, металопластик і високі огорожі приходять на зміну. А шкода...
Запитую про місця, де зазвичай збираються чортків'яни.
— Коли я була маленька, таке місце було у сквері. Там зараз кафедральний храм Верховних апостолів Петра й Павла, а перед був стадіон, торговиця, а ще давніше — палац Садовських-Борковських. У час мого дитинства у тому сквері стояла лавочка. Це була точка, де збирались бабці зі всього мікрорайончику. Я біля них бігала, гралась, і чула як вони обговорювали всі новини. Вони приходили туди у домашніх капцях. Тепер такого менше, бабусі збираються у себе на подвір’ях і дворах. Ще одне місце дитинства, котре зникло — кінотеатр біля міської ради. Коли була в садочку, нас щотижня водили туди дивитись мультики, у початковій школі таке траплялось, певне, вже раз на рік. Минулого року його почали розбирати. Спочатку ми дивились на кінотеатр без верху, потім — на його кістяк. Не скажу, що його зникнення це біда. Щось з’явиться нове, і тоді можна буде оцінити. Проте цей кінотеатр — епоха.
Ми йдемо вулицею із модерністичною забудовою, нею пролягав звичний маршрут до Іри з дому до музичної школи. Показує на один із будинків — у ньому мріяла жити.
— Звичні маршрути містом у кожного свої. Їх визначає робота-дім-робота. Хтось вранці спускається зі спального району Кадуб до центру, де вже вирує ринкове життя (вуличний ринок — ще та атракція, яка задає пульс міста з понеділка по суботу); хтось прямує до колії, чиясь дорога веде в протилежний бік, до автостанції. З моїх вікон видно костел і замкові мури, з вікон інших — церкву й собор, у когось за вікном центральний майдан, у когось — ріка чи парк. Навіть з вікон поліклініки чи/й лікарні місто має інший, ніж деінде, вигляд. Напевно, щороку приходить той особливий момент, коли розумію: ось звідси ще не бачила міста, не бачила саме таким. Новий поверх будинку, нове місце на пагорбах, ще один провулок... Наше місто багатолике, багатогранне, як не глянь, головне не лінуватися робити це щодня.
Анна Золотнюк
Фото авторки
