Нинішньою моєю співбесідницею є доктор психологічних наук, професор Тернопільського державного педагогічного університету ім. В. Гнатюка Марина ОРАП, повідомляє Про.те.

Марина Олегівна  народилася у  Тернополі  у родині лікарів. У 1994 році закінчила факультет підготовки вчителів початкових класів ТДПУ за спеціальностями: «Вчитель початкових класів та образотворчого мистецтва», «Практичний психолог у закладах народної освіти».

З 1996 по 1999 рік навчалася в  аспірантурі, захистила кандидатську дисертацію на тему: «Комплексний підхід до розвитку мовлення у період навчання грамоти» та  докторську дисертацію на тему: “Психологічні основи організації мовленєвого досвіду особистості”.  З 2004 року – доцент, а з 2015 – професор  кафедри психології Тернопільського національного педагогічного університету  ім. В. Гнатюка. Автор понад 90 наукових та науково-методичних праць.

– Марино Олегівно, окрім викладацької роботи, знаю ви займаєтеся не лише теорією, а виступаєте і як психолог-практик, берете участь у різних соціальних проектах. Особливі відгуки про вас я почула від пацієнтів обласного онкодиспансеру. Кажуть, хворі поспішають вам вилити душу. Розкажіть про це.

– Багато років я була психологом-теоретиком, науковцем. Писала дисертації, захищала їх, видавала книги, методички, друкувала статті, вчила студентів. Практичній стороні професії не відводила ключового місця. Але життя внесло свої корективи у мої погляди на призначення психолога. Проблема онкології дуже глибоко торкнулася моєї родини, я втратила рідну сестру, зачепило це захворювання  і мене особисто. На своєму власному досвіді я переконалася наскільки важливим у випадку смертельно небезпечної хвороби є  психологічне налаштування на одужання. І побачила наскільки необхідною є психологічна підтримка для тих людей, які почули діагноз, більше схожий на вирок. Після одужання я повернулась на викладацьку роботу і вирішила паралельно щосереди, як практичний психолог працювати з хворими в онкодиспансері. І вже понад 8 місяців намагаюся психологічно допомогати онкохворим у такий складний період їх життя.

– З чого почали втілення цього задуму?

– Просто прийшла до головного лікаря облонкодиспансеру Леоніда Шкробота, розповіла про свої наміри. Тут радо зустріли таку мою ініціативу. І він, і кращі онкологи цього медзакладу Оксана Туманова, Шагін Бабанли, інші розуміють роль фахівця-психолога у сприянні одужанню пацієнта.

– Навіть просто прийти в онкодиспансер, то для людини є стресово, не кажу вже про почутий страшний діагноз. Як подолати свої страхи?

–  Важко відповісти на це запитання, кожна людина індивідуальна. Головну роль в одужанні відіграє  психологічна установка пацієнта – чи на одужання, чи на хворобу. Це я й намагаюся донести до людей. Можна плакати і вмирати, а можна терпіти і з вірою і надією йти  до одужання. Я знаю – усе можна подолати, якщо є бажання жити…

Я ж намагаюся підтримувати і себе, і інших, бо переконана – якщо Господь повернув мене до життя, дав мені другий шанс, то це для того, щоб допомогала тим, хто потребує.

– Ви пішли в онкодиспансер після всього пережитого. А чи готові люди йти на психологічні  сеанси до вас?

– Далеко не всі йдуть до психолога, така наша українська ментальність. Хоча я приймаю абсолютно безкоштовно. Багато людей воліють їхати до знахарок, відьом, чаклунів, пити невідомо яке зілля, викачувати яйця, знімати вроки тощо. І втрачають таким чином час.

– А в онкодиспансері є штатний психолог?

– У тому то й справа, що нема. Це, як на мене, найбільший парадокс.

– Марино  Олегівно, чи допомогли вам  навики психолога у боротьбі з хворобою?

– Звісно, що допомогли. Я прекрасно розумію і знаю, що передумовою одужання є позитивне налаштування. Енергію свою слід спрямовувати не на переживання хвороби (ниття, скигління, жаль до себе), а на усунення психологічних причин хвороби і на означення позитивних змін свого життя після хвороби.  А самолікуванням займатися шкідливо і малоефективно. Тому я також звернулася за допомогою до психолога. Зі сторони, особливо якщо мова йде про досвідченого фахівця своєї справи,  видніша проблема.

–  Знаю, в онкодиспансері завжди багато священників, представників різних віросповідань. Вони ходять з палати в палату, ведуть бесіди, на коридорах звучать Служби Божі. Одна моя подруга назвала таку ситуацію – боротьбою за душі. Що думаєте з цього приводу?

– Божа підтримка у цій ситуації потрібна. І віра – необхідна. Те, що ходять в онкодиспансер священики – дуже добре.

– Один духівник, з яким я днями поспілкувалася  в онкодиспансері мені  сказав –  ми робимо одну справу, віра це добре, але треба йти і до психолога. У моєму випадку люди йдуть на зустріч, щоб отримати не просто психологічну допомогу, вони довіряють мені більше,  вважаючи, що їх може зрозуміти тільки та людина, котра все це пережила особисто…

– Найбільшою проблемою для багатьох хворих людей є відсутність грошей для лікування, тут і психолог, думаю, безпорадний.

– Це справді велика проблема, але безвихідних ситуацій, як відомо, не буває. Є деяке державне фінансування, благодійні фонди, багато людей готові у горі допомогти, просто ми не завжди знаємо про це, не віримо у диво, а віра, то найголовніше у цій ситуації.

Бо інколи у пацієнта передраковий стан, або взагалі ще нічого не зрозуміло, а людина вже у більшому відчаї, ніж жінка, що втратила молочну залозу і в неї остання стадія раку. На все, як кажуть, воля Божа. Не можна хоронити себе заживо. Головне – позитивне налаштування, оптимізм.

– А ви оптимістка?

– Я невиправна оптимістка. Але і реалістка, тому  багато читала і читаю медичної літератури про цю хворобу, а також книги психологічного характеру. Наприклад,   «Психотерапія раку»  Карла і  Стефані Саймонтон . До речі, психологи довели,  що оптимізм сприяє швидшому одужанню, кращому перебігу хвороб, у тому числі і онкологічних, підсиленню опору до стресу.

– Багато людей намагаються не афішувати  те, що онкологічно хворі. Чи правильно це?

– Так, є такі особливості нашої ментальності. Я не бачу причин для того, щоб приховувати цю хворобу. Адже, якщо ви відкриєтесь оточуючим, ви зможете отримати могутню і моральну, і за потреби матеріальну  підтримку, що також є одним з важливих моментів для одужання. Завжди краще виговоритися, щоб тебе почули, підтримали.

Я проводжу групові зустрічі, вважаю, що так краще спілкуватися, ніж індивідуально. Можна почути про проблеми інших, отримати досвід і надію. Хочу нагадати, що щосереди в обласному онкодиспансері я проводжу безкоштовні заняття для онкологічних хворих – як для стаціонарних, так і для амбулаторних. Це реальна можливість отримати фахову психологічну допомогу у скрутній життєвій ситуації. З цього приводу можна звертатися безпосередньо до мене, написавши на електронну адресу: orap2003@ukr.net, або ж долучившись у Фейсбуці до групи «Щастя Є».

Онкологія часто загострює і інші проблеми людини – покидає хвору дружину чоловік, не хочуть опікуватися діти, інколи люди втрачають через інвалідність роботу тощо. І знову – говоримо про необхідність психологічної підтримки у таких ситуаціях.

– Часто хворі люди комплексують через втрату волосся. Як у такому випадку бути?

– Повірте – випадіння волосся у цій ситуації   найменша  проблема. Від лікування виникає діарея, нудота, блювання, піднімається артеріальний тиск, крутить руки та ноги. А волосся… згодом виросте ще густіше, ніж до хвороби.

–  Марино  Олегівно, психологія не особливо віталася у радянські часи. Зараз усе змінилося?

– Психологія активно розвивалась і в радянські часи. Але, здебільшого, як теоретична наука. Зараз ми спостерігаємо поворот до більш практичного спрямування психології, до того, щоб психологічні знання допомагали у розв’язанні  проблеми конкретної людини. Психологи працюють у школах, інших навчальних закладах, у поліції, у службі надзвичайних ситуацій, на залізниці  тощо. Так що наші випускники без роботи не будуть.

– Разом з своїми співпрацівниками у яких ще проектах берете участь, окрім викладацької роботи?

– Кафедру психології у ТНПУ ім. В.Гнатюка очолює доктор психологічних наук, професор Оксана Михайлівна Кікінежді . Під її керівництвом  проводимо всеукраїнські науково-практичні конференції, в школі-колегіумі, наприклад,  днями організували психологічний практикум для директорів шкіл. Здійснюємо  психологічну просвіту, виступаємо перед освітянами. Я, наприклад, в Українському домі «Перемога» щоп’ятниці разом з «Medialab   Ternopil » проводжу на волонтерських засадах «Клуб щасливих батьків». Вчимо дітей  медійної грамотності, а їх батьків, як треба виховувати дітей, говоримо про помилки батьків при їх вихованні.

На жаль, психологи не завжди є компетентні. Днями онкохвора жінка розповіла мені, що має двоє дітей, чоловік почав зраджувати їй, вона хвилюється за родину. Пішла до тернопільського  психолога (не називатиму прізвища), той порадив їй розлучитися. Жінка шокована, вона не готова до такого кроку – діти, хвороба. Я була, м’яко кажучи, подивована від такого «консультанта».

Психолог не повинен радити, він повинен допомогти людині самій розібратися у ситуації та самій прийняти  правильне рішення. Для цього людина має зрозуміти, чого вона хоче, а це дуже складне завдання. Часто люди самі не знають чого вони хочуть насправді. Завдання психолога – допомогти їм це усвідомити.

– А що робити, коли щоденно живемо у стресі, коли часто «їмо» собі нерви?

– Насправді, людина «їсть собі нерви» у двох випадках – тоді, коли хоче «їсти нерви», і тоді, коли не може розібратись із своїми потребами, бажаннями, мотивами, внутрішніми конфліктами. Життя сьогодні справді складне. Зрештою, а коли воно було легке?  Але людина сама вибирає на що реагувати, а на що не реагувати і як реагувати. Що важливе, а що не важливе.

Вся країна живе у стресі. Треба кожному індивідуально боротися з страхами, з стресом. На жаль, у нас немає традиції звертатися до психолога у складних життєвих  обставинах. В Америці – це елементарно: я пішов до психолога знайти вирішення цієї життєвої, навіть незначної,  проблеми. У нас навпаки –  люди не хочуть вирішувати проблему,  адже це потребує значних зусиль, змін життєвих установок. Значно легше про це просто поговорити, «варитися» в цьому, з подругами обговорювати,  шукати жалю, співчуття на стороні. А треба просто вирішити проблему. І все.

Галина ВАНДЗЕЛЯК