Через війну багато українок та українців втратили свій дім та майно і змушені були починати життя з чистого аркуша у нових містах і країнах. Та як би не було складно, вихід є. Приклад цьому – чимало українських жінок, які змогли реалізувати себе за таких непростих та стресових умов. Їхні історії надихають інших та допомагають не здаватися і вірити у себе, незважаючи на труднощі. У цьому матеріалі розповідаємо про українську підприємицю, а нині б'юті-майстриню Юлію Поспєлову яка, рятуючись від війни, переїхала до Румунії. 

 “Найголовніше, що вся моя сім’я жива-здорова, і це нас тримає”, – каже Юлія, яка вже три роки живе в Бухаресті.

До повномасштабного вторгнення вона близько 20 років була підприємицею у сфері готельно-ресторанного бізнесу у Мелітополі. У її родини був сімейний готель та кафе на березі моря, де кожного літа приймали туристів. Однак справу свого життя родина втратила через війну. Відтак Юлії довелося починати все з нуля до того ж у іншій країні. Вона освоїла нову справу, кардинально змінивши рід занять. Нині працює б'юті-майстринею у салоні краси. Ця робота жінці подобається, і вона прагне вдосконалюватися та постійно розвиватися. Однак всі ці зміни були непростим періодом у житті. Як вдавалося долати труднощі та реалізувати себе, Юлія Поспєлова розповіла журналістці Терену. 

У нас у Мелітополі був успішний бізнес, все було добре. І коли ти розумієш, що в один день це все втрачаєш, що того вже немає, і тобі треба починати все з нуля – цей перший рік було дуже важко, – зізнається жінка.   

У місті було дуже гучно і страшно

Юлія ніколи не забуде ранок 24 лютого 2022 року. Тоді близько п’ятої ранку їй зателефонував батько, і коли вона побачила його дзвінок, одразу зрозуміла, що почалася війна. 

Тому що ми до того з сім'єю це обговорювали, хоча до останнього не вірили, що це станеться. Але ми домовилися, що у разі чого, мені зателефонують батьки, і тоді ми збираємось і йдемо до них у селище Приазовське біля Мелітополя. У нас був такий мінімальний план дій: документи та гроші на видному місці, заправлені автівки. І коли я побачила дзвінок, одразу запитала батька: “Що почалося?” Він каже: “Так. Збирай речі”. Я жила сама з сином на дев’ятому поверсі, батько наголосив: не спускатися ліфтом, тільки пішки. Мій брат приїхав нас забрати. Це був ранок, люди ще не розуміли, що відбувається, дехто йшов на роботу. А я з вікна дев’ятого поверху бачила дим на аеродромі, куди прилетіло. А ще у мене під вікнами ринок, і там було пусто, люди не вийшли, – пригадує вона. 

Як каже Юлія, тоді їхати до батьків не ризикували, бо у місті вже було гучно і страшно. А вирішили поїхати до брата невістки, у якого був приватний будинок з підвалом.

І ми всі з дітьми були там. Потім ми зрозуміли, чому до нас так було чутно, тому що будинок був дуже близько до полів, де стояла російська техніка. Ми два дні сиділи у підвалі, у місто не виїжджали, тільки читали новини. Через два дні хотіли проїхати на Запоріжжя, але не змогли, бо в цьому напрямку стояла ворожа техніка, так звані “зетки”. Ми не ризикнули виїжджати і поїхали в село до батьків. Там пробули два тижні. У селі було спокійніше звичайно, але з дому ми не виходили, бо було дуже страшно. Але коли 8 березня (на моє день народження) вже почали розповідати, що забирають людей на підвал, що проводять обшуки, ми одразу вирішили, що будемо виїжджати. російські війська практично з першого дня повномасштабного вторгнення окупували Мелітополь, і ми вже виїжджали через окуповане місто. Це було 15 березня 2022 року. Ось уже минуло три роки як ми не дома…

Коли побачили наш прапор, вибігали з машин, обіймалися

Виїжджати було страшно і небезпечно. Як пригадує Юлія, тоді організовувалися спеціальні провідники: одні просто вивозили людей, інші – за гроші.

Ми виїжджали цілою родиною: я з братом його дружиною та дітьми, наші батьки з першою дружиною мого брата, сином та собакою. Ще машина наших друзів і ще декілька людей приєдналися: “А ми з вами, ми з вами”. І так ми просто самі організували колону: 10 машин, знайомі і незнайомі люди з дітьми. Попереду колони вивісили табличку з написом великими літерами “ДІТИ”, завісили білу тканину, щоб бачили, що їдуть цивільні. Ми проїжджали мабуть 20-ти блокпостів. Ти під’їжджаєш , там перевіряють документи, машину і чекаєш наступних, поки всі отак от пройшли. Ми їхали колоною, тому що так було безпечніше. На блокпостах було страшно. На одних пропускали, на інших перевіряли все, навіть дитячі планшети, щоб часом десь не було фото української символіки. І нас ще заплутували дуже: “Їдьте туди, їдьте сюди”.

 “Найголовніше, що вся моя сім’я жива-здорова, і це нас тримає”, – каже Юлія

Добиратися було складно, адже не було мобільного зв’язку та інтернету, і люди просто не знали, куди їхати.   Виїхати з окупованої території колоні допоміг один місцевий чоловік, який теж вивозив свою родину і приєднався до них машиною в Пологах Запорізької області. Як розповідав він, росіяни поставили техніку прямо на його городі.

І він нас повіз через якийсь міст, бо перед тим ми хотіли проїхати один міст, а нам сказали, що його підірвали, його там нема. І ось він нас провіз. Під Оріховом вже стояли ДНРівці. На останньому блокпості нам сказали: “Едьте быстро, там уже ваши недалеко”. І ми на всій швидкості їхали, бо вже поля горіли і танки. Доїхали до Оріхова, і коли  побачили наш прапор, вибігали з машин, обіймалися. Запам'яталося, що на той час Оріхів ще був цілий, тому що там стояли наші  ( нагадаємо, у жовтні 2024 окупанти перетворили це місто на руїну – ред.). 

Спершу думали, що це на два-три тижні

Спершу Юлія з рідними приїхали до Дніпра, де друзі дали тимчасово свою квартиру, щоб усі могли перепочити, переночувати, прийти до себе і вирішити, що робити далі. 

Але там було дуже гучно, і в нас був такий страх, що ми вирішили: треба їхати. І ми поїхали на Хмельниччину. Нам допомогли в Кам'янці-Подільському, де ми декілька днів переночували і прийняли рішення виїжджати за кордоні. До того ж на той час було дуже важко знайти квартиру на заході України, навіть усі готелі були переповнені. Ми вже шукали і в Кам'янці-Подільському, і в Чернівцях, і з цим була велика проблема.  

До Бухареста Юлія з рідними приїхали наприкінці березня 2022 року. Спершу й подумати не могли, що це надовго, думали, що за тиждень-два зможуть повернутися додому. 

Наша подруга з Мелітополя, яка вже давно живе в Румунії,  допомогла знайти квартиру. Однак на початках нам було важко, особливо з мовним бар'єром: румунської не знали, англійської теж. Довелося облаштовуватися на новому місці, адже речей у нас не було багато. Купували посуд, інші побутові речі. Коли все трохи вляглося, ми нарешті трішки видихнули, бо ми в безпеці. Хоча дуже переживали, читали новини і були шоковані: Ірпінь, Буча, – все це було дуже важко. 

 Є відчуття безпеки, і це дуже важливо

В Бухаресті Юлія з дружиною брата почали задумуватись, чим тут займатися. У невістки в Мелітополі була студія краси, а також вона займалася продажем професійної косметики. Відтак вона вирішила продовжувати цю справу й у Румунії. А також почала навчати б’юті-майстерності й  Юлію. 

Мені треба було вчитися щось робити, і ми вирішили, що я буду вчитися лазерній епіляції та виведення татуажу брів, адже ця послуга зараз дуже затребувана серед жінок. Братова дружина передала мені багато знань, допомагала мені. Я вчилася, їздила на курси в Україну, отримала сертифікат. Спершу ми двоє працювали в молдавському салоні краси в Бухаресті. Згодом невістка зрозуміла, що треба щось відкривати своє. Спочатку у неї спершу була маленька студія краси, але згодом розширилася, і в листопаді минулого року ми відкрилися в новому більшому приміщенні, де працюю я та інші дівчата з України. Також на першому поверсі нашого салону є магазин професійної косметики, – розповідає Юлія. 

Вона додає, що за перший рік перебування в Румунії отримала дуже багато нових знань і взагалі сприйняття того, що займається іншою справою.

Перший рік роботи був дуже важкий, адже треба було здобувати досвід, практикуватися.  Потім стало набагато легше, а зараз тимбільше. До того ж є відчуття безпеки, і це дуже важливо, – зазначає жінка. 

Мелітополь - це було дуже гарне місто, чисте, сучасне. Перед початком повномасштабної війни воно дуже добре розвивалося, розповідає Юлія Поспєлова (фото з сайту Запорізької обласної державної адміністрації)

Як каже Юлія, майно її родини в Мелітополі ціле, однак вони вже не мають на нього жодного права. 

окупанти через декілька місяців заїхали у наш готель і там живуть. Тобто ми вже нічого не маємо: ні бізнесу, ні будинків, ні квартир. 

Жінка сумує за Мелітополем – це було дуже гарне місто, чисте, сучасне. Перед початком повномасштабної війни воно дуже добре розвивалося. Тут відремонтували дороги, відкрили нові басейни,  льодову арену, а ще тут красиві парки, близько море. 

І навіть, якщо станеться якесь диво, і ми зможемо повернутися додому – це вже не наш дім, там вже все по-іншому, – каже Юлія. 

Як каже Юлія Поспєлова, вона і її рідні намагаються бути оптимістами та рухатись вперед, незважаючи на труднощі. Жінка дякує Румунії, яка дала їм прихисток у складний час.

Я вдячна румунському народу за допомогу і підтримку, за доброзичливість. Наші країни близькі за менталітетом, кліматом, продуктами, тому плюсів тут дуже багато. Румунія – гарна країна, що розвивається, і я бажаю, щоб вона ніколи не знала жодних бід.

Читайте також: «Найголовніше, що мої знання зі мною»: історія української флористки, яка розпочала власну справу в Бухаресті.

 “Я вірю, що мені вистачить сил рухатись вперед”: як українка шиє ексклюзивний дитячий одяг в Румунії.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.

Фото з архіву Юлії Поспєлової