Я ніколи не відчував себе дитиною міста, бо народився в селі і моє дитинство проходило серед коров’ячих пляцків на битих дорогах, десь між сосновим лісом, в якому ми викопували копанки, і цвинтарем неподалік, на якому суниці були чомусь найсмачніші, повідомляє Погляд.

Влітку пасти корову, читати задане з літератури, курити перші дзиґари, ходити до сліпої цьоці Качмарихи носити їй в слоїках їсти, бо в неї нікого не було, майже підпалити свою хату, слухати зізнання старших школярів про те, що можна робити в підвалах і які ґазети читати. А в місто ми приїжджали з сім’єю хіба на каруселі, а старші пацанюри мене страшили, щоб я вважав з тією центрифугою «Ромашкою», бо багато хто виблював свою солодку вату на сусідніх пасажирів. Відтак я міцно заплющував очі і так собі давав раду, мабуть, шкода було залишитися без тих повітряних ласощів усередині.

Тернопіль як такий почав для мене існувати вже в старших класах у Теребовлянській гімназії, коли ми поїхали на змагання як шкільна еко-бригада і завоювали перше місце, через що мусили їхати змагатися у Київ. А то ще страшніше. Бо я тоді боявся ескалаторів, здавалося, вони могли зажувати як магнітофон плівку касети.

А найцікавіше насправді почалося років з десять тому. Приблизно, коли я закінчив навчання в Любліні, повернувся додому і почав шукати роботу. Вона все не знаходилася, тут завжди хотіли продавців, проте, який з мене може бути продавець? Але в мене у місті на той час були колєґи зі школи, в яких можна було перекантуватися на підлозі. Ті квартири ми завжди називали хатками-загадками. А ще хлопаки грали на гітарах, носили довге волосся і слухали все, що рок і блюз. На кухні завжди була смажена картопля, під боком Стара піцерія, хтось завжди в пакеті приносив «Опілля», час нікуди не поспішав і через те здавалося, що ми вічні. Здавалося, бо більшість осіб із тих хаток-загадок вже одружені і мають дітей, які вміють ходити і говорити.

З тієї пори багато чого почало змінюватись в музичне русло, ми спробували разом грати, робити якісь свої вечори, лазили на Єліся, щоб не витрачати зайвого, ходили на пиво в «Шинок», щоб послухати наживо Pink Floyd, AC/DC, Гадюкіних, звісно, не в оригіналі, а в тернопільській «бамівській» чи «дружбівській» аранжації. То були такі моменти, коли я міг відкупитися від чотирьох «беркутівців» двадцяткою за дрібне хуліганство, чи як то називається, коли пісяєш не у відведеному для того місці? Якийсь то такий химерний час знайомств із прекрасними людьми, багатьох з яких вже нема, територіально або взагалі фізично.

Найвідвідуванішою і найбільш тривалою для мене завжди залишалася вулиця 15-го Квітня. Бо там мешкає Ростик Фук, друг із найдовшим стажем та традицією. Бувають же в житті люди, з якими почуваєш себе настільки комфортно, що тільки моргнеш, а вже відомо, про що йдеться. Нічні посиденьки із новими альбомами Металіки чи Iron Maiden, спільні розмови часом з «Золотим полем», а рано – із «Радлером» в Старому парку. Як на мене, такі речі на мене вплинули найбільше, коли я абсолютно відчув, що можу завжди щось розуміти інакше і через те робити щось краще. Передусім, то віра визначає напрямок руху.

Як і віра взагалі в людину, коли в твоїх друзів народжується син. Позавчора, 22.05.2017, 53 сантиметри, 3,5 кілограми. І я навіть знаю, як його назвуть, а втім, це таємниця.

Микола Шпаковський.