Прогулянка у пошуках щирості в тернопільському «Бункермузі» (фото)
Здавалося б, що може бути простіше та звичніше, ніж власне відображення. Але ні: все вирішує контекст і атмосфера.
Це доводить проект «Про—СВІТ» Михайла Барабаша. Звертаючи погляд глядачів всередину самих себе, він розставляє багато запитань. Чи то пак підводить до того, аби ті поставили їх собі.
Я приходжу на відкриття вчасно. Воно дещо відтерміновується. З опису проекту я знаю, що складатиметься він із інсталяцій, в тому числі інтерактивної, та відео перформансу. “Проект ставить собі за мету актуалізувати віднайдення особистого внутрішнього сакрального простору. Відправна точка - це запитання: “наскільки я перед собою щирий”. Саме від того, як ми відповімо на нього, залежить наше сприйняття інсталяції. Йдеться не стільки про наявні паралелі до традиційного сакрального мистецтва, скільки про унаочнення теми відвертості, щирості перед самим собою. Вона особливо актуально звучить саме в різдвяні свята”.
За кілька хвилин все починається. Зал півтемний. На одній стіні світла пляма від телевізора, на якому транслюється перформанс Михайла Барабаша; на іншій — точки, що постійно змінюють розташування, формують зображення хреста; вглибині темніше, бо там лише свічки перед своєрідними іконостасом й іконою; далі — такий-собі бокс для швидких фото.
Між цим, як у маленькому лісі (помічали, як брак світла впливає на відчуття простору?), ходиш, перемовляючись із друзями. Тим часом Михайло Барабаш небагатослівно відкриває виставку. Розлогий опис можна прочитати на стіні. Це варто зробити і знати, “що хотів сказати автор”, аби, маючи в руках нитку Аріадни, пройти весь лабіринт; аби сподіватись на журавля катарсису та розраховувати на синицю нового досвіду.
***
Спочатку всі просто дивляться на стіну та зображення хреста — інтерактивну інсталяцію «333 біт», запрограмовану Юрієм Булкою. Відтак починають взаємодіяти з об’єктом — сенсор реагує на рух і точки змінюють розташування. Можна, приміром, зробити так, аби хрест ніби плив за тобою, як великий косяк риби… “З великої кількості бітів, як із багатьох молекул, твориться форма. Її легко розпорошити, але вона, як світовий порядок, повертається у форму…” Я розглядаю точки впритул, приглядаюсь до їхнього руху, пробую торкнусь, але то ж лише світло. Відходжу й звіддалік видно, як кожна має своє місце. Чи думаю я в той час про щось сакральне? Здається, ні. Але це красиво.
Наступні два об’єкти — ті своєрідні іконостас та ікона — частина інтерактивної інсталяції “Святість”. Перша складається з рядів дзеркал, перед якими свічки. З півтемені, відсвічене свічкою, люстра вихоплюють непевні образи — важко розгледіти себе, вхопитись за щось певне — туди постійно потрапляють відображення інших людей, об’єктів, зрештою, темрява. Що з того складає тебе і наскільки ці ситуаційні складові є концептуальними? Зрештою, ця розбитість та роздрібленість — що вона має до тебе? “...завжди присутнє усвідомлення: я не можу відокремитись від інших, я живу серед інших, котрі відповідають собі на подібні запитання. Я часто знаходжу відповідь на свої запитання саме в інших”. Подруга запитує, чи я щось бачу. Я вагаюсь із конкретною відповіддю. Зрештою, чи важливо те, що ти бачиш, чи важливіше, що накручуєш.
Ця хиткість доведена до розкоші в наступній інсталяцій: темрява в цьому місці згущується. Для того, аби подивитись у дзеркало на стіні, потрібно зігнутись. Люстро саме в такому покоцаному стані, що відображення доведене до абстракції. Натомість добре бачиш облямівку — саме таку, як у старих ікон: золото, червінь. Перед іконою/дзеркалом — свічка. “Наскільки можна дозволити собі бути щирим перед самим собою? Наскільки особистий досвід дозволить мені поглянути відверто на себе самого? Чи спотворить він бачене? Чи здатен я на щирість?”
Білий бокс для снепшотів. Ти залишаєш тих, із ким мандрував виставкою та піднімаєшся сходинками сам. Білі стіни. Неоновий німб прикріплений до стінки. Саме від нього все світло. На рівні очей дзеркало. Можна зробити селфі. “Просвітлення. На кожне запитання рано чи пізно приходить відповідь. Відповіді бувають різними, так само, як наші реакції на них. Іноді це відчуття щастя, а часом - безпорадності чи смутку. Тим не менше, це відповідь на ключове запитання: “Наскільки я перед собою щирий”, і саме це запитання дає нам силу йти далі”.
Наскільки щирість супроводжувала мене під час виставки? Наскільки її об’єкти допомогли глянути глибше? Ці дзеркала, яких було доста, наштовхували на міркування про природу речей, що існують самі по собі, але запускається або ж оживляються іншим. Дзеркало, з одного боку, відображає нашу зовнішню сутність. Але як тут не згадати про зв’язок зовнішнього із внутрішнім, як не згадати архетипний образ Нарциса, котрий поглинутий відображенням (а що він, до речі, там шукає?). А, з іншого боку, дзеркало може бути простором, в якому моделюємо наш внутрішній ідеал — як тут не згадати зерцала — збірники з приписами про доброчесне поводження, які читачі мали б мати за приклад. І власне — як часто, вглядаючись у своє відображення, ми дивимось глибше за сукупність рис і виразів обличчя.
Всі ці дзеркала, множинні відображення нас, наших пошуків себе, так чи інак активізують розмірковування про сухий залишок особистості, який залишається, коли відкинути все зайве.
Михайло Барабаш наголошує: головне, про що йому йшлось при створенні експозиції — це питання щирості. Аби люди відповіли собі на запитання, наскільки вони щирі з собою. “Щирість — це, мабуть, найделікатніша тема, на яку дуже важко говорити, однак її не можливо не відчувати”.
Просвіт, — каже тлумачний словник про одне із значень слова, — світла смуга, пляма на темному фоні, утворена світловим променем. Прекрасне слово, бо накладаючи його виставку, породжує багато інтерпретацій. Приміром, щирість із собою стає променем, котрий просвічує тебе наскрізь, ведучи у темряві. Або ж таким променем може стати мистецтво.
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото автора
