З творчістю Олега Германа знайомий давно, - пише житель Тернопільщини Ігор Фарина. - Ще на початку 89-тих рр. минулого століття, коли після студіювання у Львівському держуніверситеті став газетярувати на Тернопіллі. Це була пора входження у літературу з першими солідними публікаціями наших краян Богдана Бастюка, Петра Сороки, Володимира Дячуна, Левка Крупи… Можливо, на цьому тлі голос уродженця Зборівщини (пан Олег народився там у 1948-ому) і не вирізнявся гучністю, але він мав свій тон, що вважаю найістотнішим.

Звідтоді у річці часу спливло чимало води. Й, мабуть, не можливо сказати, якою була течія? Не знаю, тому й не вгадуватиму. Та й думаю, а чи це має значення? Чи не полягає головне у вихорі різножанрових книг? Чи не прийшло з ними усвідомлення потреби творчого пошуку?

Саме про шукання думається при знайомстві з книгою «Співоча скеля». І не бачу тут ніякої випадковості. Для того, хто знайомий з доробком цього автора, відразу стає зрозумілим потяг до власного крокування. Бо підштовхує вже обкладинка книги – «повістини з тридцяти зимових образків». Формальний пошук? Схиляюся до цієї думки. Але водночас і вірність прозаїчній традиції. Згадаймо хоча б, що роман Володимира Бабляка «Жванчик» складається із «земляцьких бувальщин». А повість Володимира Дрозда «Балада про Сластьона» є зібранням монологів різних людей про одну особистість. Схожий принцип для компонування деяких своїх творів використовують сучасні прозаїки Мирослав Лазарук, Олександр Жовна. Відрадно, що цей принцип стає модним серед деяких тернопільських літераторів. Приміром, Богдан Мельничук таким чином поєднав у романі «Остання дорога» окремі новели, які вже раніше публікувалися. Тепер формалістичний пошук вселився і в Олега Германа.

Мене, як читача, це тішить. І хоч розумію, що формалізм шукань сам собою не може бути показником успіху, все ж не стримуюся від задоволення. Не робив би цього, якби не бачив, що формотворчість у прозі письменника не поєднувалася з маґічністю викладу задуму та мовними цікавинками, на яких хочу зупинитися дещо конкретніше.

І мені тут на поміч може прийти коротка розповідь про сюжет твору. З чого він починається? Та з того, що батькові (вихідцеві з гуцульського краю, якому довелося жити у Маріуполі) все-таки вдалося вмовити сина поїхати зимової пори у Прикарпаття на 90-ліття свого батька, бо сам не може податися туди – мусить бути у Стамбулі в бізнесових справах.

Вже з невеличкого діалогу із суржикомовним сином напрошується думка про конфлікт поколінь. Можна гадати про відсвіт банальності. Ще античні автори писали про це. Як кажуть, про новизну годі мріяти. Переспів підганяється переспівом ?Та не спішімо однозначно ставати на таку позицію. Навіщо соромливо закривати очі на існування конфлікту поколінь у наш час, коли він є реальністю? Більше віриш письменникові, бачачи оту конфліктність на інших сторінках повістини. Тим паче, і далі бачиш, що середовище, в якому довелося жити Сергієві (одному з героїв твору) псує його юну душу.

Та повернімося до сюжету. Сергійко щасливо добириється до дідового села. А його батько Іван постає перед проблемою, у порівнянні з якою термінова поїздка до Туреччини є лише квіточкою. Місцеві бандюки хочуть забрати його бізнес. Він гарячково шукає виходу з непростої ситуації. На деякий час вдається прехитрити їх, полетівши до рідного краю. Один з бандитів подається за Іваном. А в селі його батька діється те, що є звичним для тутешньої ментальності, але водночас слугує необхідним елементом сюжету. Підстаркуватий Богдан-одинак закохується у Настуню, яка багато літ доглядає старого Олексу – Іванового батька, на долю якого випали випробування і німецьким, і радянським концтаборами. Саме він відкопує заметену по стріху снігами колибу діда, де в той час були він з внуком.

Десь підсвідомо відчуваєш, що Настуня невипадково з’явилася у житті старого. Але спочатку це є лише здогадом. Крапку над «і» ставить останній розділ, з якого дізнаємося, що саме вона є тією молодою жінкою, в яку колись був закоханий Іван і яка так таємничо зникла. Чи не тому, що взнала про його шлюб з Лерою, який завершився розлученням?

Що ще варто згадати? Та про багато фактів. Зокрема, про зустріч Настуні з Іваном. Про постріл бандита, яким поранено Богдана і якого Іван снігоходом відвозить в лікарню. Про пошуки Сергія, який на лижах подався в невідомість. І, звісно, про Співочу скелю – гору, навколо якої «крутиться» вся оповідь.

Ще більше того, що залишається за кадром. Не знаю як і хто міркує, а мені чомусь багато що домислюється. Зосібна про те, як далі розвиватимуться події. Зрозуміло, що після цієї поїздки з Донеччини на Гуцульщину багато зміниться у житті батька Івана та його сина Сергія. Перший не здасться так легко вимагачам і по-своєму боротиметься з ними. І почне (я так думаю) щасливо жити з Настею. А Богдан неодмінно виздоровіє (я так хочу) і, напевно, далі одинакуватиме, піклуючись про самітнього старого Олексу. А Сергій? Не може бути, щоб у нього «не заговорило» генне виховання.

Ще раз задумуюся над сюжетом, який не дає спокою. Житейська історія? Безумовно. В реалі таке трапляється. Але все більше думаєш про те, як маґія життєплину впливає на свідомість через словотворчість.

Тут, як на мене, є чимало цікавинок. Скажімо, нерідко говоримо про афористичність деяких прозових фраз. Щось подібне маємо у даному випадку. Зокрема, мій зір наткнувся на фразу «здоровий жебрак щасливіший за хворого короля». Хіба не звучить вона афористично? А ще, на мою думку, велике значення має те, що цікава фраза вкладена в уста селянина.

Позитивний заряд несе у собі пейзажність. Хоч, можливо, і дехто подумає: навіщо рецензент наголошує на ній, коли в творі зримого живописання словом немає? Та не в цьому полягає суть. Здається, що так багато можуть сказати фрази на кшталт: «Сніжинки під ногами світилися і святилися». Чому ратую за це? Та з однієї причини. Вважаю, що такі вдатності є промовистими й непоодинокими. Укупі з небуденністю інших висловлювань: «Набряклі жорна вилиць перемелювали тривогу та неспокій». Отой образ «жорна вилиць» (доречний, небанальний) мені імпонує. Як і «полотно січня», «світло сльозин» та інші подібності.

Поетизми? Немає підстав дорікати авторові за них, коли словосполучення так органічно вписуються у тексти і не виглядають зайво на загальному тлі. Поряд з такими колористичними слівцями, як «призадума», «клубочення», «привечорове», «розкошистий».

Вражають і порівняння. Скажімо, відразу звернув увагу на вислів: «не дід, а казкар». Спершу здається, що ніякої незвичайності у простоті немає. Та це є помилковим враженням. Маґнетизм сприйняття через звичність. Доцільний маґнетизм. Як і ефект доречності у порівняннях на кшталт «зат’єгнуло небо, як когутові горлянку». Незвичний вислів. З одного боку, можна, мабуть, ствердити, що він виглядає органічно в контексті твору. А з другого боку виникає спокуса говорити про необхідність шукань порівняльності в діалектологічній стихії.

До речі, якщо вже ми доторкнулися проблеми говірковості, то є ще одне питання, непросте до певної міри. Мені, наприклад, імпонує, що прозаїк дуже доречно вплітає у тканину твору діалектизми на зразок: «бовботати», «роздойма», «цюріпопики»… Разом з рідковживаностями та неологізмами типу «поноворіччя», «потайна»,» самотворним» та любимим слівцем «направду» (таким потрібним в авторському тексті та у прямій мові дійових осіб), говірковість створює бентежний колорит. (Не впевнений, що лиш автор цих рядків так міркує).

Ще раз повернуся до питання про мовленевий апарат. Правда, цього разу у негативному світлі. Знаєте, на фоні численних вдалостей словесного плану якось не сприймаються «мзда» і «дальше». Іноді мова діда виглядає дещо залітературеною.

Ще одне вельми непросте питання. Читачі (до них відношу і себе) ніяк не можуть втямити, коли у часовимірі відбувається подія та віку Івана Жури і його сина Сергія, хоча, на мою думку, це є істотним. (Не втомлюватиму читачів цього відгуку підрахунками.Пропоную авторові повістини та їм це самим зробити, смакуючи деталями).

Згадаю ще й про інші моменти, які теж вважаю дуже важливими. Чому, приміром, твір отримав ймення «Співоча скеля»? Якщо виходити з того, що навколо цієї гори точиться розповідь, то все є логічним. Але гляньмо дещо глибше. Мені здається, автор непрямим текстом натякає, що своєрідна Співоча скеля має бути у кожної людини і вона зобов’язана стати скелелазом, якщо намірилася йти до себе.

Кілька слів про присвяти. Олег Герман приурочив свій твір дружині Марії. Нічого надзвичайного з обительської дзвіниці. Та поміркуймо! Письменник змальовує родинну ситуацію. І приурочення тільки додає шарму. Теплішає на душі. А коли вам стане відомо, що автор ілюстративний портрет Настуні написав із своєї Марічки – починаєш краще відчувати гармонію поміж автором та його творчим дитям.

Як не прикро, є і сумний момент. І навіяла його анотація зі згадкою, що «Співоча скеля» стала останньою дизайнерською роботою передчасно згаслого Олега Качали. Саме він творив макет книжки, працював над її художнім стилем, прагнув органічно поєднати Германа-письменника та Германа-художника. Втішно, що про добрі справи людини пам’ятають і після її відходу у засвіти. Чомусь, зрештою, народився і такий розмисел. А чого б не видати окремої книги зі спогадами про дорогу для багатьох людину, з репродукціями його робіт? Але, хто звалить на себе цю скелю задуму?

Подумалося і про те, що книга могла б зробити чимало для виховання людності у східному реґіоні нашої держави, який ніяк не може позбутися «совкових» уявлень. Більше ніж ура-патріотичні поезія, проза, публіцистика, які починають заполонювати тамтешні книгозбірні та книгарні.

Питання, питання… Добре, що повістина змушує їх поставити. Бо це означає, що книга вдалася. Адже погане видання ніколи не порушує їх. Це зауважив давно.

Ігор Фарина, письменник