В одній із найстаріших церков Тернопільщини сьогодні храмове свято.

У селі Рохманів Шумського району ось уже майже три століття стоїть храм Святої Трійці.

У день храмового свята люди згадують історію цієї церкви, яку і розповів ТЕРЕНу її настоятель, отець Миколай Плисюк.

За словами священика, на початку ХVІІ століття в селі Рохманів був Троїцький монастир, в якому у 1619 році Кирило Транквіліон-Ставровецький видрукував «Учительне Євангеліє», рідкісний примірник якого є у Кременецькому краєзнавчому музеї.

На тому ж місці у 1730 році побудована церква Святої Трійці церква на кошти парафіян та князів Вишневецьких, які ще від початку  ХVІІ століття володіли містечком Рохманів. Церква дерев’яна, покрита бляхою. У 1871 році дах і стіни були пофарбовані мідянкою. Була прибудована дзвіниця.

- Після другого і третього поділу Польщі у 1793-1795 роках територія на якій було розташоване і село Рохманів стала належати Російської імперії, і, відповідно, церква, - продовжує отець Миколай. – На той час польське дворянство вчинило бунт, та це повстання було придушене російським царизмом і Рохманівський власник Сементовський опинився в Сибірі.

На кінець ХІХ століття священиком був о.Павлович. У власності церкви і священика були землі, зокрема у 1854 році орної землі було 80 десятин, сіножатей - 25 десятин, лісу – біля 10 десятин, на хуторі була пасіка.

Пізніше священиком став о.Панькевич. На церковній території був похований його маленький син Олександр, а через 10 років померла і дружина, яку поховали біля нього.

Після Російського жовтневого перевороту, церкви на цій території одержали православну автокефалію, і довгий час в селі був священиком о.Красевич. Біля церкви також є могила його сина Федора. Служив він більше десятка років, але з громадою чомусь не поладнав і вище церковне керівництво замінило священика.

І уже в 1936 році у селі був новий настоятель о.Павло Лукомський із дяком-регентом Юрієм Кульчицьким. У священика була доча-красуня Ніна, яка незабаром вийшла заміж за Олексія Дубицького, сина Шумського благочинного, який закінчив теологічний факультет Варшавського університету. Молода сім’я поселилась у новому будинку для священика, який будувалала сільська громада, мурований з цегли, добре зберігся до цього часу. У подружжя було дві донечки, Ірина та Оля, які проживають тепер в сусідній Рівненській області.

Славився і церковний хор, який постійно брав участь в оглядах у Кременці, виконував патріотичні пісні на слова Т.Шевченка. При маршалку Ю.Пілсудському польська влада ще якось терпіла українські настрої, та після його смерті ставлення до української церкви та школи різко змінилося, стало більш помітне ополячування, це і загострило українсько-польські відносини.

1938 року священика Олексія Дубицького і регента Юрія Кульчицького запроторили у відому тюрму Березу Картузьку. Їх чекав розстріл, але якось їм обом вдалося звідти звільнитися. Старожили села пам’ятають, як о.Олексій дякував сільській громаді за те, що вони молилися за його життя і Бог почув їхні прохання.

«Золотий вересень» 1939 року привів на Волинь «совєтів», які знищили інтелігенцію, зокрема священиків. Був арештований о.Олексій Дубицький і відправлений у Кременецьку тюрму, а пізніше у табір для політв’язнів в російському місті Златоусті, де і загинув у 1943 році та похований під якимось номером. Про його долю ніхто нічого не знав, лише після смерті Сталіна дружина Ніна Дубицька писала в різні інстанції і добилась такої інформації.

Після арешту чоловіка молода жінка з двома маленькими дочками змушена була перебратися до батьків в Сураж.

Деякий час у селі Рохманів не було священика. Щоб охрестити дітей, приводили о.Павла із сусіднього села Суража. Згодом у Рохманівській парафії з’явився о.Павло Сойко.     Сім’я священика проживала в новому церковному будинку десь до 1950 року, займаючи половину його площі. В іншій його частині розмістили бібліотеку-читальню, де після війни видавав книги фронтовик-інвалід Тарас Кошубінський. Згодом влада вигнала сім’ю з будинку, влаштували там сільський клуб. Священик змушений був перебиратись в стареньку дякову хату, а незадовго після від’їзду дочки та онуки, залишив Рохманів.

Настали 60-ті роки, час правління Микити Хрущова. Закривалися церкви та духовні навчальні заклади, важко було знайти священика. Нависла така загроза закриття і Троїцької церви в селі. Приїжджав з Кременця відповідальний чиновник і погрожував, що закриє церкву, бо в ній безпорядок і відсутній священик на парафії. Всю ніч прибирали церкву, а вранці поїхали люди до Почаївської Лаври і випросили там монаха Саватія. Досвідчений дяк Корній допомагав йому проводити богослужіння. о.Саватій пробув в Рохманові недовго, мав парафію в Мізюринцях, потім знову повернувся, загалом біля десятків років. Через хворобу змушений був покинути парафію і повернувся в монастир, де й пройшли його останні земні дні.

Знову церква залишилась без священика. Їздив декілька разів староста Ніколайчук Андрій до Львова з проханням направити священика, а там відмовляли, бо немає відповідного житла. Старенька дякова хата розвалювалась, дах протікав. Будувати нову влада не дозволяла. Проте будівельні матеріали заготовляли, ніби для ремонту старої. Зводили по одній стіні навколо старенької розвалюхи. Виросла сучасна будівля. Коли районне керівництво довідалось про те, було пізно. Картали, докучливо перевіряли накладні на будматеріали, та не було до чого причепитися.

Стала незалежною, суверенною наша держава і переважна частина парафіян забажали мати і українську незалежну церкву. Були протистояння, різноманітні «десанти»… та час - великий лікар, наче все вляглося. Люди помирилися.

Тепр громада УПЦ КП приходить на богослужіння у церковну будівлю, якій майже 300 років. Будівля доглянута, проведене водяне опалення, позолочений іконостас, зроблена нова брама, сходи, придбано багато нового інвентаря, - завершив розповідь про історю та санволення церкви у селі Романів священик отець Миколай Плисюк.