Спокій Копичинців і де його шукати (фото)
У маленькі міста я приїжджаю за спокоєм. Його тут багато.
Запитую чоловіка, котрий проходить повз, аби зорієнтуватись на місцевості, де ми є. Каже: у Копичинцях. Гаразд, що відповідь не планета Земля. Уточнюю, і чую назву локації, забуваю через кілька хвилин. На пішохідному переході зупиняюсь, проїжджає авто, збоку водія — пес. Заходимо в один із будинків, жінка розповідає, що колись тут був готель, тримав його єврей, її бабуся приходила туди робити різну роботу. Зазираємо в будинок, видно, як знадвору меланхолійно майорять випрані речі.
До чого ця нарізка? До настрою. Бо Копичинці — то про настрій.
На центральній площі не людно, діти забігають у магазин, місцеві хаотично пересуваються з точки А в точку Б, час від часу проминають пси. Кіт спускається з кватирки, де перед тим ніжився, аби я його погладила. Приємність.
Копичинці — це про розміреність, неспішність, розпружливість, коли знаєш, що все попереду, і ти встигнеш, і знайдеш під’їзд, котрий тебе вразить, а як ні, то й так добре.
Я не знаю, чи є щось, щоби можна було описати, як специфічний дух Копичинців. Компактне містечко із сецесійною та модерністичною забудовою. Приємні під’їзди, надто ж у сонячний день.
Косі промені виписують свої послання і вчитуєшся в нерозбірливо набрані «мене, мене, текел, упарсін». Іноді трапляються речі домашні, викинуті на берег сходового майданчику — хапають зябрами повітря капці на біло-коричневій підлозі (потім розумію, переглядаючи фото, що й капці тих же барв — чисто тобі гра у шахи), тарілочка з качечками та голова невідомого гуцула.
При вході до деяких під’їздів залишились сліди накривок вигрібних ям. На деяких стінах залишились сліди написів польською. На деяких сходах є колечка килимотримачів. У деяких будинків уже не залишилось господарів. У деяких будинків змінилась начинка — синагогу перетворили на автовокзал, а тепер тут магазини та всяко-різне. Про перше призначення будівлі нагадують філігранна столярка вікон, вона контрастує із топорною рекламою.
Місто мале, постійно з тобою, тикається вологим носом у долоню, щоби не забувала зазирнути скрізь. Бо там: птаха й «сережки» на балясинах (ніколи ще мені не траплялось таке декорування); двері з гвіздками, що стирчать, костплеючи Пінхеда; модерністичні огорожі з «зубами»; старосвітній номерок будинку; ваза на перилах балкону. І ще десятки дрібниць, з яких складаються маленькі міста, що колись розквітали й буяли, й де чути пнакотичні наспіви генія місця.
Тутешній спокій збирається в синій барві під’їздів, у передзахідному світлі, у лопоті голубів над площею та забитими дверима. Його можна назбирати з собою, а можна повертатись суди, бо ж свіжий значно поживніший.
Анна Золотнюк
Фото авторки
