Світлана Ткачук малює Кременець, котрий може зникнути (фоторепортаж)
«Мені завжди подобались давні будівлі — багатоповерхівки не захоплюють. Приваблює різноманіття та складність форм, цікаво передати не тільки, який вигляд має місце, а також його настрій», — пояснює художниця.
Серед робіт моєї співрозмовниці переважають урбаністичні пейзажі. Вона закінчила Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут ім. Т. Шевченка за спеціальністю «Образотворче мистецтво», відтак навчалась у Прикарпатському національному університеті ім. В. Стефаника. Учасниця багатьох гуртових, авторка персональних виставок.
— На ваших полотнах постають не лише впізнавані будівлі, а й ветхі хатки, давні вулички
— Я думаю, художник має створювати не просто красиву картинку, показувати не тільки щось гарне. Роботи мають бути глибшими за відтворення.
Я малюю те, що скоро може стати історією. Не знаю, чи зафіксують на світлинах старі будиночки, — вони не надто фотогенічні. Тож можуть зникнути не тільки з міста, а й з пам'яті. На відміну від фотографів, я можу зобразити місце таким, яким би воно могло бути, коли було б добре збереженим — «прибрати» електричні стовпи, недоладні переробки чи пластикові вікна. З точки зору фотографа, об’єкт може бути не цікавим, а з точки зору художника — навпаки.
Давні будиночки за кілька років можуть перестати існувати, а разом із ним — цілісність архітектурного ансамблю міста, гармонійність забудови, котра збереглась на деяких вуличках. Наприклад, за костелом святого Станіслава була давня споруда польського товариства, у радянські часи там діяв паспортний стіл. Уже кілька років тому було зрозуміло, що скоро вона буде у аварійному стані та її зруйнують. Минулого року так і сталось. Я хочу зобразити якнайбільше таких будиночків, котрі скоро можуть зникнути.
А ще хочу зберегти Кременець зеленим, бо, як і в багатьох інших містах, дерева тут обрізають й зрізають. Якщо десь було дерево, на картині спеціально малюю його, бо це, зрештою, така ж частина Кременця, як і будинки.
— Як на мене, зображення міста цілісним, привертає увагу до потреби його збереження у такому стані. Акцентує на необхідності пильнувати деталей — автентичних вікон, дверей, бо навіть незначні втручання псують архітектурний ансамбль. Втрачаючи деталі будинок, він втрачає і справжність. Тож ваші роботи мені видаються мені дуже важливими — вони сприяють тому, аби люди були свідомими, що про місто треба дбати.
— Я власне, сподіваюсь, що чим більше буде робіт, котрі показують красу історичної частини, то більше кременчани звертатимуть на неї увагу, і цим можна буде запобігти руйнуванню, це сприятиме тому, щоби законсервувати, що є, аби місто після нас було принаймні не в гіршому стані, ніж дісталось нам.
— Думаю, бачити своє місто складно — проходячи тим самим маршрутом щодня, рідко помічаєш деталі, а вивчати нові території стримує їхня недостатня екзотичність.
— Я живу в Кременці все життя, багато гуляю містом, але щоразу знаходжу щось нове — не тільки те, чого ще не малювала, а те, чого не бачила. Та й кожна пора року по-своєму впливає на місце, додає специфічних акцентів. Приміром, зараз біля багатьох будинків цвітуть дерева й квіти. Я дуже люблю працювати над етюдами в цю пору. Погода, освітлення теж впливають на сприйняття. Тому один і той же закуток можна малювати по-різному і кожна картина буде абсолютно інакша.
Через те не проблема, що я багато років малюю Кременець — один і той же об’єкт я зображаю по-різному та з різними відчуттями та почуттями.
Зрештою, чимало мешканців Кременця далі центральної дороги ніколи й не заходили. Своїми картинами я хочу показати, що красивою та цікавою може бути не тільки сучасна забудова.
— Художники у своїй звичці приглядатись і вглядатись глибше за форму, мають перевагу над простими глядачами. Так мені, принаймні, здається. Адже для того, аби змалювати об’єкт, треба продивитись кожен його елемент, збагнути кожну деталь та зрозуміти механіку споруди. Ви цікавитесь архітектурою?
— Звісно. Вважаю, що кожна людина має бути обізнана в мистецтві. Зокрема, художник не може знатись тільки на живописі, й не розумітись на скульптурі чи музиці.
Перед тим, як зобразити об’єкт, мушу зрозуміти його конструкцію та форму — навмання це неможливо передати. Такий підхід у мене не тільки до архітектури, а й до всього. Хтось дивиться на квітку й думає: «Красива», я ж «розкладаю» її на кольори та форми, аби запам'ятати, а потім відтворити.
Без знання архітектурної форми не могла б відобразити будівлі. Я ж не просто їх змальовую, а передаю конструкцію, розташування у просторі, я маю розуміти закони, за котрими вони побудовані.
— На відміну від Тернополя, Кременцю пощастило — збереглась історична забудова. А разом із нею — відчуття місця. Бо коли зникає цілісність архітектурна, втрачається зв’язок поколінь. У містах клаптикових, невпорядкованих, здається, така ж й ідентичність — аморфна, важко виділити центр, простір хаотичний та невпорядкований. У Кременці, принаймні на мій погляд, цілісність присутня, існують архітектурні домінанти, котрі задають дух. А що, на вашу думку, творить настрій міста?
— Звичайно, гора Бона, колишній єзуїтський колегіум, Свято-Миколаївський собор, церква Воздвиження Чесного Хреста. Крім того, є чимало цікавих споруд, як ось будинки-близнюки, побудовані стіна до стіни, така архітектура характерна для європейських міст.
Колорит Кременця творить польська забудова міжвоєнного періоду. Ці кам’яниці розташовували паралельно до вулиці. Дуже часто їх центральний вхід, до котрого ведуть сходи, виділений колонами. У місті є кілька таких будівель із незруйнованим архітектурним ансамблем — вони мають дуже колоритний вигляд. Прикметне у таких кам’яницях і те, що вони вписані в навколишнє середовище, взаємодіють із ним. Такі, наприклад, літературно-меморіальний музей Юліуша Словацького, приміщення товариства «Просвіти» й районного суду. Загалом у місті збереглось досить модерністської забудови — вона гармоніює з простором, створює специфічний настрій, архітектурне різноманіття. У міжвоєнний період Кременець належав Польщі, до містобудування ставились відповідально. Тому давні вулички й сьогодні мають затишний, цілісний вигляд. Для художника така гармонія дуже важлива, звісно, мені більше хочеться малювати саме такі вулики.
— Одна з моїх улюблених вуличок провадить до ботанічного саду — проходячи по ній, минаєш будинки минулого століття, зокрема, й музей Юліуша Словацького, про котрий ви згадували. Ця вулиця, що круто здіймається вгору, має свій настрій, такий, знаєте, давньо-затишний. А які ваші улюблені місця?
— Складно виокремити щось одне. Дуже люблю звивисту вуличку, котра підіймається від парку. Вона дуже давня, колись називалась Замурною, потім, Директорською, нині — Бориса Харчука, на жаль, вона втратила цілісну забудову, проте тут збереглось чимало давніх будинків, вона гарно скомпонована. Можливо, вона мені особливо подобається ще й тим, що на ній розташований ліцей, де я навчалась, і з яким у мене пов'язані дуже теплі спогади. Зараз завершую роботу над пейзажем із її виглядом.
Дуже люблю вулички біля стадіону — на них росте багато бузку, що надає особливого колориту.
Загалом мені подобаються вулички, де є історія, де можна поміркувати над минулим, прослідкувати закономірності забудови.
Анна Золотнюк
Роботи Світлани Ткачук
