Тернопіль 60-70 років Євгена Удіна (фоторепортаж)
Деталізованість. Точність. Тонке відчуття перспективи. Графічна несхибність. Ось кілька ознак, за якими пізнаєш роботи тернополянина, заслуженого художника України Євгена Удіна.
Одна з найсимпатичніших рис його творчості особисто для мене та, що митець з особливою увагою ставиться до архітектури. Особливо багато його робіт оповідають про Тернопіль 60-70 років. До речі, зараз ці твори експонуються у виставковій залі музею Богдана Лепкого в Бережанах.
Одна з найвідоміших робіт Євгена Удіна — автолітографія, присвячена 450-річчю Тернополя. На ній місто показане з висоти пташиного лету — став із острівцем закоханих, а навколо — замок, Надставна церква, білий дім, центральні вулиці, перспектива губиться в районах, котрі щойно зводяться. Вражає, з якою скрупульозністю передане місто, як художник пропрацював найменші деталі — ось кущики, там їдуть машинки, видно вікна будинків, ба навіть передана текстура фасадів. Над містом — картуш мапи міста 1540 року. Над усім — сонце.
Запитую Євгена Тимофійовича, як йому вдалось реалістично зобразити місто з такого незвичного ракурсу. Відповідає: стільки разів виходив його, вивчив кожен будинок, що уявив себе птахою, яка летить, і змальовував «бачене».
До Тернополя мій співрозмовник переїхав у 60-их із Чернівців. Працював у газеті «Вільне життя» художником.
— Я малював з натури. Півтори, часом дві години, потім одразу біг у редакцію. Там малюнки фотографували та переводили у зображення для друку.
У 60-70 місто розбудовувалось: поставали нові райони. Це у роботах відобразив Євген Тимофійович. Вони сповнені руху та динаміки, деталей, персонажів, місця впізнаються — все передано дуже натуралістично. Ці колоритні мікроісторії не набридає розглядати, тим більше, пан Євген жваво коментує сюжети. На одній — усміхнена молода жінка на риштуваннях котить тачку із матеріалами для облицювання, інші моменти із розбудови Дружби — вантажівки й крани. Ось березовий гай, біля якого будували міст на Підгороднє з Тернополя, цієї місцини найімовірніше вже нема, як і багатьох точок, які малював Євген Тимофійович – місто розросталось і захоплювало нові території із вражаючою швидкістю.
Цікавий момент. Розглядаючи роботи, не можу позбутись думки, що місто на них здається майже повітряним — широкі дороги, великі будинки. Це відчуття не раз приходило до мене й раніше, коли розглядала світлини тих років. Якось зрозуміла, що справа в тому, що на вулицях — один-два автомобілі, на тротуарах — два-три пішоходи. Тамтешній ритм життя, докорінно відмінний від сьогоднішнього — нема поспіху, є повільний та застиглий час, і все ще попереду. Але це я відволіклась.
Тернопіль Євгена Удіна домашній. У ньому багато дещиць, де відчитуєш характерні ознаки часу: переді мною низка затишних двориків центру, маленьких будиночків, ставу. Останнього особливо багато. Він показаний з різних ракурсів, у різну пору року, в різних сценках.
— Я проводив дуже багато часу біля ставу. Жив поблизу, на Брюкнера, і чи не щодня вдосвіта вже був із етюдником біля нього. Скільки тут було човнів та яхт! До речі, пляж тоді розташовувався на місці нинішнього причалу і тягнувся до повороту перед Надставною церквою. Трохи далі був дерев’яний настил, станція човнів та яхтклуб. У шістдесятих-сімдесятих роках там стояло дуже багато яхт — краса неймовірна: вітрила виграють на сонці, все відображається у воді. І, звісно, серед яхтсменів було багато друзів, разом із якими плавали ставом. А ось це, — показує на роботу, — рятувальна станція. Коли приходила зима, ми з Ігорем Дудою (мистецтвознавець, директор художнього музею), робили біля неї собі ополонку та моржували.
Серед того, чого вже не побачиш — алейка посередині вулиці Руської.
— Там були клумби з трояндами, з обох боків — лавочки, улюблене місце пенсіонерів. А ми з тодішнім головним архітектором Тернополя Едуардом Гронським забрали ту алейку, щоби розширити вулицю. Ох і нарікали ж на нас тоді, — сміється Євген Тимофійович.
В 64-65 роках мій співрозмовник був депутатом міської ради. Його з Едуардом Гронським відправили у творче відрядження в Прибалтику. Там їх вразило все. Після приїзду взялись міняти місто, крім згаданої алейки також приклались до того, аби демонтувати обеліск Перемоги посеред тієї ж вулиці. Потім Едуард Гронський за прибалтійською модою впровадив величезні вітрини на перших поверхах магазинів…
Крім Тернополя, на роботах Євгена Тимофійовича багато околиць. Ось — показує малюнок — відправний пункт його мандрів — автостанція 60-х. Пан Євген запитує, чи пізнаю, де вона розташовувалась. Я не знаю, що відповісти. Він сміється.
— Там, де тепер пам’ятник героям Небесної Сотні, була ось така хибара. На малюнку зобразив її, автобус Тернопіль-Чернівці, що вже від’їжджає, а оце — я добігаю з етюдником. Я багато мандрував, багато куди ходив просто пішки. Рюкзак на плечі, там маленький стільчик — йду, як побачу, щось цікаве, то зупиняюсь, малюю. Не раз так мандрував з друзями. Якось до мене приїхав зі Львова до мене друг Володя Патик. Взяли та й пішли в напрямку до Чернівців. Якось зайшли в село, зупинились біля живописної хатки. Звідти бабця вийшла, запитала, що робимо. Ми розповіли, що малюємо. Запитує: «Навіщо?» «А для задоволення», — відповідаємо. Мабуть, її це дуже здивувало. І розумію, що вона нас не розуміє — як так вона все життя щось для чогось робила, а тут ми просто малюємо для свого задоволення. Кажу: «Постоїте кілька хвилин, то і вас намалюю». Вона стала, позує, але усмішка критична. Так я її і зобразив.
Євген Тимофійович не перестає малювати Тернопіль. Показує роботи останніх років — на них та ж точність, увага до деталей, цікаві ракурси. Цей Тернопіль уже інший — добре впізнаваний, сучасний, але від того не менш цікавий. До речі, разом із творчою групою Удін і Ко він проводив пленери під час яких молоді художники малювали місто. І це був теж цікавий досвід.
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото автора
