Локацію на території колишнього Кременецького педінституту знайшов співзвучною з настроями героїв свого нового роману «Інші двері» тернопільський письменник Олександр Вільчинський. Це облущена стіна з видом на гору Бону, фрагмент якої відобразили на обкладинці книги. Цю історію автор розпочав поза планами ще навесні 2016 року, будучи у письменницькій резиденції у Готорденському замку в передмісті Единбургу.

- Цю облущену стіну в околицях колишнього Кременецького педінституту, який у свій час закінчила моя мама і ще дві тітки, і куди, у місто своєї юності, так прагне Марія з «Інших дверей», я надибав і сфотографував років зо два тому. І ця облущена, подряпана стіна начеб з якимсь іменем латинкою внизу, що співзвучне з одним із героїв роману, у якийсь момент чомусь видалася мені настільки важливою, мовби ключ, чи кладка між текстом і реальністю, що я навіть попросив видавця, аби й на обкладинці якось відобразити бодай її фрагмент, - розповідає Олександр Вільчинський.

239055659_6870563259635827_7505433250556138462_n

239124331_6870561602969326_2348009752844195890_n

Роман вдалось дописати під враженнями від особистих переживань. Як ділиться автор, цей твір - про час, який неможливо зупинити, хоча люди завжди робитимуть спроби, а у декого навіть з’явиться відчуття, що це вдалося.  Олександр Вільчинський додає, що інколи, можливо, задля цього відчуття і варто робити такі спроби, як і спробу прочитати цей роман.

- Оповідь ведеться одразу від трьох осіб, і начеб три сюжетні лінії, які то розходяться, то сходяться, - продовжує автор. - Описані події тривають всього один день наприкінці літа. Наскільки цей текст довго писався, настільки ж швидко видавався. Якихось півтора місяця, не більше. Вдячний видавцеві Василеві Теремку, якому давно пообіцяв, що наступну книгу видам у його «Академії»; за те, що терпляче чекав весь цей час, не підганяв, не квапив і взагалі не обмежував у часі. Попри те, що видавалося швидко, книга вийшла напрочуд якісною, де і видавцем, і автором максимально враховані взаємні побажання, а для автора завжди успіх знайти свого видавця. А ще ця книга про пригоди двох дядьків, які начеб повертаються у дитинство, а ще про «чорних археологів», таємничі скарби й «скелети в шафі», які, як відомо, у кожного свої. А ще - про життя інших людей, тварин, птахів, комах, дерев, трав, мелодій і снів. Про рідну Борщівку і її околиці. Про пам’ять роду і просто пам’ять, що то зникає, то з’являється, коли згадується зовсім не те, що хочеш, а те, що хочеш ніяк не згадується, і коли оживають давні легенди... За цей день кожен із героїв відкриває щось нове в іншому, але і в собі також, коли час начебто зупиняється, а простір згортається до яйця індички, альбому із старими фотографіями і материнської любові, що не минає.

Це четвертий роман автора після творів «Віагра для мера», «Дерева на дахах», «Льодовик». Також були ще повісті, збірки оповідань, п’єса.

- Із виданих книг це, мабуть, вже чотирнадцята, не рахуючи перевидань, - згадує Олександр Вільчинський. - Бо деякі уже видавалися-перевидавалися і двічі, і тричі. Щодо моїх планів, то розпочав новий роман. Однією із головних героїнь там буде журналістка, від імені якої вестиметься частина оповіді. Паралельно розпочав ще один роман. Окрім того, хочу закінчити казку для внука, яку давно йому обіцяв.

Фото Олександра Вільчинського