Якщо кудись приїжджаєш влітку, то повна картина неможлива без оксамиту тіней та місць, випалених сонцем; без того, аби не намагатись спуститись до сутерин (та, ось вам і відповідь, навіщо Орфей прямував долі), чи без того, аби не боронити долонею очі від променів, що разять, коли ступаєш в акваріум під’їзду (ось вам відповідь, чому бабці старанно завішують їх фіранками). І так було в Теребовлі, поцяткованій тінями.

DSC_5101

Є міста, котрі, здається, намагаються вразити своїми пам'ятками так, аби паморочилось в голові, і треба було відлежуватись (метафора) кілька днів, аби то перетравити.

DSC_5232

Із Теребовлею якось не так. Вона легка в травленні, як яблуко (не треба тут додаткових асоціації). Нею легко ходиться, легко завертати у бічні вулички, легко заглядати в під’їзди, шукаючи вітру в полі, вчорашнього дня, чи за чим там ще шукають, входити на балконні галереї (зі знахідок – вбиральня (прогнозовано) та ванна (у сонячний день майже міраж), зазирати у підвали, лічити балясини — дерев’яні та металеві, розглядати тіні від пересохлих вазонів, а в іншому під’їзді дивуватись їх буянню, і це ще я не згадала про кошик із котенятами, що їм заледве сповнилось кілька днів, на одному сходовому майданчику та радісним спанієлем на іншому. Наче в калейдоскопі перебираєш різнориб’я дверей (вхідних і там бурових) з прозорою лускою скла — травленого й фацетованого, прозорого та кольорового. Збігаєш і спускаєшся сходами, що закручуються, як бризки води, аж вібрує простір.

DSC_5111

Це така-собі маленька Теребовля. Вона мене проймає найбільше. Але є й велика, котра вражає не менш – до неї можна зарахувати сакральні споруди, ратушу (гаразд, у тому стані, як вона тепер, то не надто вражає) та, ясна річ, замок. Але ліпше рушити до плебанівського віадука. Там добре слухати, як вібрує простір, там же можна вітра в полі шукати, а разом із тим практикувати у розширенні словникового запасу у рубриці «епічно». Бо, коли стоїш над цією громадиною, то тільки й намагаєшся підібрати – епічно, мегаломатично, вражаюче, і так далі. Щоправда, пафосні оберти трохи знижує свійське птаство, що й гадки не має співпереживати твої одкровення про велич будівничих.

DSC_5170

Мандрівка закінчується (символічно) тоді, коли автобусом проминаєш кровінкіський віадук. Він не такий вражаючий, але не дивитись на нього просто не можливо — він, як і його побратим, щоразу видаються чимсь півреальним у тому, як рукотворне розбиває природне, зводить докупи береги та формує красиво вигнуту лінію.

Анна Золотнюк

Фото автора