Продовжуємо публікувати нариси в рубриці «Війна, як вона є»…

В Дніпрі по дорозі на Схід зустрівся з жінкою. Виявилось, що вона живе в Донецьку, а приїжджала в гості до дочки, яка переселилась у Вінницю, коли розпочались бойові дії.

-Що я можу розказати, - сумно промовила, - скажу одне: Жити тепер набагато гірше, ніж це було за України. Тут я тобі це можу говорити, а там мовчу, там усі мовчать. Усі каються, що так сталось, навіть більша половина, тих, що хотіли Росії і ДНР, теж жаліють за тим часом, коли була Україна. Так звану «республіку» підтримують зеки, нероби, різні виродки, які живуть криміналом і їм ситуація на руку. До цих всіх осіб можу віднести і старих бабусь, які марять СРСР, для яких все українське ненависне. В мене одна дочка, кандидат наук, живе тепер в Одесі, інша живе у Вінниці, оскільки у них майбутнього, тут просто не має. А я живу в Донецьку. Ми перед війною продали двокімнатну квартиру і купили приватний будинок, тож я мушу тепер там жити, інакше  переоформлять документи і продадуть приїжджим людям за півціни. Я маю пенсію, та вона тепер нічого неварта. М'ясо коштує більше ніж 100 гривень за кілограм- це таке поганеньке, а хороше- всі 150, картопля до 20, помідори 27-30 гривень, гречка 70 гривень. Ціни московські, а зарплата ніяка. Роботи практично ніякої немає, зараз дуже популярно бути лікаркою, медсестрою чи технічним робітником, але навіть за неї платять не більше 2000 гривень, яких з силою вистачає тільки на продукти. Одягу в Донецьку практично ніхто не купляє, доношує старе, або користується вживаним. Колись повсюди були хороші магазини з різними видами продукції, та тепер замість них - відчиняються пивні забігайлівки. Я можу про це говорити до безкінечності та на жаль нічого не поміняється. Люди просто бояться щось сказати, адже у нас зараз все, як було за НКВД: доноси, наклепи, приходять вночі, забирають з дому і людина може більше не повернутись. Недавно, мій сусід - 20 річний хлопець, здавав екзамени, прийшли ці виродки дніпровські, заламали руки і вивели в невідомому напрямку. Мати його, посивіла за ці дні, куди вона тільки не зверталась, ніхто їй не допоміг, ще й страшили, мовляв, закінчуй ходити, а то сама пропадеш. Через два тижні, ці кати відпустили його, сказавши, що помилились і навіть не вибачились. Таких випадків тисячі. Люди плачуть, мовчать, не живуть , а існують і всі хочуть України. В деяких колах, ходять чутки, що багато людей готові підтримати ЗСУ, якщо буде наступ. Адже жити за радянським способом, більше немає сил.