Після Першої світової війни на місці нещодавно могутніх імперій поставали національні держави, лише українці виявились єдиною великою нацією, що тоді не виборола незалежності.

Як пише старша наукова співробітниця відділу новітньої історії обласного краєзнавчого музею Любов Левенець, 16 липня 1919 року Українська Галицька армія і тисячі цивільних галицьких українців під обстрілом польської артилерії переправились через Збруч у Східну Україну. 

- Так закінчилась збройна боротьба за Східну Галичину, що коштувала 15 тис. вбитих українців і 10 тис. загиблих поляків. Зайнявши силою Східну Галичину, польський уряд старався приєднати завойований край. З 18 січня 1919 року в Парижі працювала мирова конференція, яка мала на меті перекроїти карту Європи на користь держав Антанти – переможців у Першій світовій війні. У складі делегації Польщі на цій конференції були географи, історики, економісти, політики, які забезпечували наукову і пропагандистську підтримку польських територіальних претензій.

Поляки переконували країни Антанти, що українці занадто відсталі, щоб мати власну державу, що вони схильні до пробільшовицьких тенденцій. Польська пропаганда виявилась ефективною. 25 червня 1919 року Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Східної Галичини «аж по Збруч, щоб захистити цивільне населення від небезпеки більшовицьких банд», - зазначає музейниця.

У ці дні українські війська займали все меншу і меншу територію. До середини липня польські інтервенти відтіснили ІІ і ІІІ корпуси УГА за Стрипу. А І-й корпус затримався в Тернополі до 15 липня. Українська армія, відрізана від світу, знесилена в нерівній боротьбі з ворогом, покладала великі надії на справедливе вирішення українсько-польського конфлікту найвищою Радою послів Антанти.

Нарешті 11 липня польське командування передало українському рішення міжнародного трибуналу від 25 червня. У відповідь президент ЗУНР Є. Петрушевич відповів радіограмою, в якій зазначив, що «ця нота є страшним засудом на знищення для мільйонів мешканців українського і єврейського населення Східної Галичини… Польща є наш історичний ворог, з яким ми боремося від віків, а їй дано мандат руйнувати наш бідний край, який останніми силами своїх синів захищав Європу перед більшовизмом».

- 8 липня 1919 року у Борщові відбулась зустріч Є.Петрушевича із С. Петлюрою, на якій, враховуючи складність ситуації, було прийнято рішення про перехід УГА та уряду ЗУНР на Східну Україну. 16 липня опівдні Галицька армія чисельністю 40-45 тис. стрільців почала переходити через Збруч, щоб у Кам’янці-Подільському об’єднатися з армією УНР. Біля Гусятина через річку переправилася бригада І корпусу, поблизу Скали-Подільської – ІІ-го, в Кудринцях і Нірві, підірвавши рештки військового майна на залізничній станції села Гермаківки, бригади ІІІ-го корпусу. Перехід відбувався три дні – з 16 по 18 липня.

«Були то страшні дні, - згадує Назарук у мемуарах «Рік на Великій Україні». – З одного боку напирали поляки, а з другого – більшовики. Нескінченні ряди галицьких обозів тягнулися… Здалека долітав глухий гук гармат: то галицька артилерія здержувала дійсно безприкладним геройством польський напір, щоб мали час вицофатися наші обози з хворими та раненими, з майном. Артилерія мала ще трохи амуніції, а піхота вже ні. Вона білою зброєю (шаблями – авт.) допомагала, де могла, нашій артилерії здержувати напір ляхів. І своїми трупами вкривала останні поля галицької землі», - цитує архівні документи старша наукова співробітниця відділу новітньої історії обласного краєзнавчого музею Любов Левенець.

Із військом ішло також багато цивільного населення, особливо інтелігенції, яка служила в українських державних установах. Хто міг, рятувався від польських репресій. Так на території Східної Галичини перестала існувати українська державна влада. 

Через кілька днів після окупації східногалицьких земель польська адміністрація вдалася до репресій проти діячів українського руху. Майже 100 тисяч осіб було ув’язнено за підозрою в участі, сприянні або співчутті ЗУНР і УГА. Почалися масові розстріли, шибениці і ув’язнення не тільки військовополонених, а й інтелігенції та свідомого селянства.

У складі ІІ Речі Посполитої Східну Галичину чекали економічна відсталість краю та український кооперативний рух, діяльність «Просвіти» і пацифікація 1930 року, боротьба ОУН та Береза Картузька…

Фото з допису