Виконавицю, акторку, дослідницю української пісні Уляну Горбачевську слухала не раз у Тернополі й поза ним. Чи не найбільше запам’яталась її участь із Юрієм Андруховичем і Марком Токарем в «Альберті, або Найвищій формі страти». Це було феєричне дійство, й нині, по кількох роках, зі щемом згадую ту феєрію звуку, голосу й тексу. Тож, коли дізналась, що в проекті «Українська модерна музика», який підготували в тернопільській філармонії бере учать Уляна Горбачевська, не змогла не придбати квиток на концерт, а перед тим побувати на прес-конференції, де брала участь пані Уляна. Детальніше про проект читайте згодом, а поки – цікаве з того, що мовила Уляна Горбачевська.

— Я ніколи не могла собі уявити, що піду в народний спів.  На всіх швидкостях я поміняла професію — з реставрації перейшла в народний спів. І хоч у першій справі мала успіхи, не шкодую, бо реставраторів багато, а тих, хто займається вивченням української пісні — мало. Це по-своєму невдячна робота: в нас немає інституції, яка би цим заопікувалась. Те, чим займаюсь я, не є мейнстримом — як не дивно – бо ж займаюсь базою нашої нації. Для українців спів, як на мене, фактично спосіб відновитися та знайти свою комунікацію з Богом, землею, світом. Забери пісню, лишиться мова, але пісня – продовження мови, тобто з нею зникне грунт. Тому дивно, що за роки незалежності виконавці автентичної пісні, її дослідники працюють майже на ентузіазмі.

— Я експериментую, мені цікаво, що може виникнути сьогодні з тої, найдревнішої пісні. І я впевнена, що з неї може виникнути дуже багато. Часто з кількох народних пісень створюється інша реальність — я стільки матеріалу через себе пропустила, що в мене часом виникає враження, ніби він сам промовляє через мене, сам колажується та підбирається.

Пісня — це джерело. З неї не можна витягнути всі соки (а цим часто грішать сучасні виконавці). Треба привнести щось в її виконанням, дати їй обрамлення, сто поклонів станцювати, попросити: «можна, я трошки візьму», і, якщо ставишся до неї делікатно, з повагою, то вона тобі напитися тої води й створити щось.

DSC_4359

— Наша давня традиційна пісня недооцінена як база, на якій можна виховувати особистостей, на якій можна виховувати професійних музикантів, на основі неї можна відкривати людям уявлення про себе як частинку цього роду. Але треба забрати псевдофольклорне й залишити справжнє, архаїчне. А воно ще є: в архівах достатньо записів, існують осередки, де можна перебрати з руку в руку автентичне виконання.

Народний звук – тому він і народний, що є в нашому тілі, генах, він сидить у нас, але приспаний. Просто треба його розбудити. Колись такому виконанню не треба було вчитись, бо воно передавалось із покоління в покоління. Це перервалось, заховалось десь по селах – не тільки через Радянський Союз, а й через загальні цивілізаційні процеси. Але можна повернутись до себе.

У мене є проект пошуку спільного індоєвропейського кореня з різними музикантами. Якщо йти вглиб автентичної пісні, то дійдемо до одного звукодобуття, однієї якості звуку. На найглибшому рівні це одна простенька мелодія. Колись була одна мова, одна пісня, звідки все інші – різні гілки, квіти, традиції, чим старіша пісня, тим більше вона подібна до старої індійської.

DSC_4365

Записала Анна ЗОЛОТНЮК

Фото автора