В свої 50 відомий борщівський активіст Олександр Чупахін покинув рідну домівку та пішов на фронт. До цього він був активним учасником Майданів та разом з іншими громадськими активістами боровся за можливість відновити роботу Борщівського цукрового заводу. У війську борщів'янин провів майже півроку. В зв'язку з хворобою і необхідністю проведення складної операції Олександр нещодавно повернувся додому. "Звістці" випала чудова нагода поспілкуватись з цим відкритим та принциповим чоловіком, який незважаючи на далеко не юний вік та проблеми зі здоров'ям пішов воювати. 

Олександр, що змусило покинути рідних і відправитись на фронт?

Можливо буде звучати трохи пафосно, але коли всі сидітимемо дома на м'яких диванах, то у нас будуть не військові сили, а диванні війська, з яких, будьмо відверті, толку зовсім не багато. Якщо пам'ятаєте, під час перших хвиль мобілізації були слова - «Хто, якщо не ми?». От і відповідь на ваше запитання. Боротьба за цукровий завод, на превеликий жаль, завершилась нічим і у мене появилось бажання ще чимось послужити країні.

Як таке рішення сприйняли рідні?

А як сприймають рідні, коли людина йде в армію чи на війну? Страх втрати, гордість та розпач. Насправді досить таки змішані почуття. Зрозуміла річ, що радості не було, але за руки також ніхто не тримав.

Ви уже далеко не юнак, за плечима серйозні випробування. Не важко морально та фізично боронити Україну у протистоянні з ворогом?

А хто обіцяв, що буде легко? Армія - це не курорт, а важка і щоденна служба, боротьба. Є свої навантаження на організм і психіку. Та, мабуть, моральна складова більше впливає на службу.

Чесно кажучи, для мене армія - це та стихія, в якій почуваюсь як риба у воді. Практично відразу потрапив на передову, де чесно відвоював кілька місяців у 108 батальйоні 10 ОГШБ. А згодом погіршився зір і змушений був відправитись на лікування.

Якою сьогодні бачите українську армію?

Тільки контрактну та територіальну. Люди, які йдуть на контракт, віддають собі звіт, на що вони «підписуються». І, як на мене, не має сенсу заставляти молодь віддавати рік чи два життя армії, якщо людина елементарно не хоче служити і всіляко ухиляється. Користі з такого воїна на справжній війні фактично не буде. Комусь, можливо, піде на користь, але в більшості випадків - даремно згаяний час і державні гроші. Служба повинна бути тільки за бажанням і високооплачувана. Військовий - це повинно звучати гордо.

Та й важко збудувати боєздатне військо, якщо його 20 років старанно нищили. Що стосується територіальної армії, хочеться привести приклад Швейцарії. Уявіть собі державу з найбільшим в світі відсотком населення, яке перебуває в армії. Держава, в якій всі чоловіки від 20 до 50 - військовослужбовці, в буквальному сенсі слова сплячі з автоматом під ліжком. Держава, яка і після 50 просто дарує тобі ствол, і рада бачити тебе до труни на зборах і полігонах. Держава, яка просить тебе купити хоч би пістолет (а краще-гвинтівку) зі знижкою. Держава, яка здатна розгорнути з 22-тисячної в дві-чотири години (!) 650-тисячну, а в дві доби 1.7-мільйонну (!) армію, чудово навчену, організовану, і дуже непогано озброєну. (для прикладу - армія США - 1.3 мільйона плюс такий же резерв, армія Китаю - 2.4 млн, плюс 1 млн. резерву).

Але тут є один дуже і дуже важливий ньюанс. Адже люди, які навіть резервісти, так би мовити в запасі, повинні себе ототожнювати з українським військом, повинні бути щирими патріотами України, а не «я русский» чи щось типу цього. Взагалі маю на увазі побудову війська в тому плані, що кожен має право захищати свою домівку від ворога зі зброєю в руках. Згадайте старе українське прислів'я, яке перекрутили... «Моя хата скраю — першим ворога зустрічаю».

З якими проблемами та викликами доводиться зіштовхуватись рядовим воякам?

Більше, як на мене, проблем морального та психологічного плану. Люди різні, а їм доводиться виконувати спільну роботу та завдання. Різні погляди на життя, менталітет, ставлення до роботи. В плані психологічної співпраці та взаємодії є над чим працювати і вузькопрофільним спеціалістам і командуванню.

Багатьом, хто повернувся з війни, важко змиритись з цинізмом та пристосуванством, немає такого відчуття?

На війні того пристосуванства та підлості також вистачає з головою. Інколи навіть здавалось, що його більше, ніж у тилу.