Вишивки тернопільської майстрині Ірини Кошелінської з фотографічною точністю показують куточки Тернополя кінця ХІХ – початку ХХ століття. Тут і парафіяльний костел Матері Божої Неустанної Помочі, і костел єзуїтів, і катедральний собор. Ірина Кошелінська — корінна тернополянка. Тож поспілкувалася з майстринею і про її роботи, і про улюблені місця Тернополя, повідомляє Погляд.

— Дуже люблю тристоронній годинник у центрі. Вишила його, але той, ще перший, — каже телефоном пані Ірина, коли домовляємося про місце зустрічі.

На жаль, погода не сприяє розмові на свіжому повітрі, тому спілкуємося в кабінеті. Поки робіт, присвячених давньому Тернополю, сім, але співрозмовниця не збирається на цьому зупинятися:

— Ось зруйновані костел єзуїтів (тепер швейна фабрика), парафіяльний костел (на його місці тепер ЦУМ), — показує пані Ірина свої роботи. — Це наш тристоронній годинник, тут — катедра. Мені цікаво вишивати ті куточки Тернополя, котрі або не збереглися, або були змінені. Місто на старих фотографіях має свій шарм, принадливість. На нього приємно дивитися, в ньому хотілося б побувати.

Запитую, як виникла ідея вишити картинки минулого.

— Мені завжди подобалася вишивка. Вчилася біля бабусі, потім у школі. Було, тривалий час не бралася за голку з ниткою, а в останні три роки як почала вишивати, то не можу зупинитися — так мене захопило. Саме вишивка врятувала мене від депресії. До речі, вишиваю тільки картини — сорочки та рушнички братися не так цікаво. Якось сиділи з друзями і вони, знаючи мою любов до старого Тернополя, підкинули ідею вишити картину із його зображенням. Я задумалася. Знайшла стару фотографію вулиці Руської, завантажила її в програму, котра перетворює зображення у схему для вишивки. Вишила. Експеримент вдався. Я захопилася ідеєю відновити таким чином образки старого Тернополя. До речі, моя бабуся теж дуже любила вишивати. Саме вишивка звела її з моїм дідусем. Бабуся розповідала, що колись працювала в людей помічницею. Ті жили на вулиці Коперника. Вікна їхньої квартири виходили на вулицю. І ось якось вона сиділа в вікні та вишивала. Так її побачив мій дідусь…  Тепер мені шкода, що не цікавилася у дідуся та бабусі минулим міста. А ось коли почала вишивати цю серію, мій тато був ще живий. Він впізнав і стару вулицю Руську, і парафіяльний костел. Згадував, який красивий той був. Тато пам’ятав, як шпиль костелу лежав на землі, як то було шкода, а зарадити не мали як. Він пам’ятав, як підривали церкву на рогатці. Але говорили не тільки про сумне — запам’яталися його історії про «кавалєрку» на стометрівці…  Це вже нині я відчуваю інтерес до минулого. Коли маю вільну хвилинку, люблю дізнаватися про нього. Якось прочитала про першого власника й засновника міста Яна Амора Тарнавського, інформація мене вразила, я вишила його портрет.

Щоби створити вишивку, пані Ірина шукає старі фотографії. Підходять не всі — світлини мають бути високої якості, деталізовані.

— Я вишиваю хрестиком, бо в цій техніці мені легко імпровізувати. Світлину, котру хочу вишити, перетворюю за допомогою програми у схему. Відтак починаю вишивати. Вишиваю фрагментами, тому картинка «розвиднюється» вже тоді, коли доробляю майже до кінця. Потім підправляю деталі, бо трапляється, деякі елементи погано проглядаються. Завершальний етап — віддаю майстрові, щоби оформити в рамки. І так виходить, що на одну картину потрібно близько двох місяців. То клопітке захоплення, але воно мені подобається. Сиджу і «дзьобаю», як я то називаю. Без вишивки вже не можу — коли кілька днів не беруся за голку з ниткою, відчуваю, що мені чогось дуже не вистачає.

Вишивки пані Ірини створюють органічну серію образків старого  міста — йдеться не лише про те, що на них зображено. Роботи об’єднує уважність до деталей, їхнє скрупульозне відтворення. А ще  колористика — чорно-білий монохром із зеленим тонуванням.

— Вирішила зупинитися саме на такому кольоровому форматі тому, що він нагадує старі світлини. А ще так колір не відволікає від зображення. На вишивках найчастіше постають архітектурні ансамблі, а їхню довершеність і гармонійні лінії найкраще підкреслює монохром. Він же додає виразності зображенню.

130037

У планах співрозмовниці — відтворити на вишивках куточки, дорогі з дитинства.

— Чомусь я саме зараз гостро відчула своє коріння. І все це якось логічно пов’язалося із вишивкою. Адже архітектура зберігає у собі пам’ять про минуле. Тепер мені особливо дорогі ті місця, котрих уже нема. Хата моєї бабусі стояла там, де нині звели податкову. Майже все дитинство я провела у тих місцях. Звісно, улюбленим місцем, де гуляли й гралися з друзями, був парк імені Тараса Шевченка. Тоді він був зовсім інакшим. Там було багато атракціонів: «Чортове колесо», «Кімната сміху», маленькі «Американські гірки», «Ромашка». На вихідні там збиралася сила-силенна людей. Там же зупинялися цирк і лунапарк. Пригадую, як ми заглядали на танцювальний майданчик, куди нас, дітей, не пускали. Як бігали на літній естраді (тоді вона ще була за парканом, і ми чекали, коли можна буде потрапити всередину). Ну а з літнього  кінотеатру ми просто не вилазили. Парк видавався невеликим і дуже затишним. Тепер дуже хочу створити вишивку, де був би зображений вхід до парку ім. Т. Шевченка. Бо він мені дуже дорогий – оті колони мали дуже красивий вигляд, і коли парк перебудовували і їх знищили, мені було дуже шкода…

Я просто розчиняюся у нашому місті. Не можу уявити, що могла б жити десь інакше. І тому думаю, що моє захоплення вишиванням видів старого Тернополя – то тривале захоплення.

Анна Золотнюк.

Фото надані Іриною Кошелінською.