Історія музичних інструментів — боротьба за виживання, де залишаються найсильніші. Вирішальним фактором іноді стає не тільки висока якість звучання, а й ідеологічна складова.

Про те, як розвивалася інструментальна музика_, які інструменти віддавна були розповсюджені на Тернопільщині, які зникли, а які залишились, я поспілкувалась із методистом обласного методичного центру народної творчості, автором книжки «Інструментальна музика в Україні: сторінками історії» Олексієм Лещишиним. Матеріал для видання склала інформація з  фундаментальних наукових праць, статей фахових і масових видань, розповідей сучасників, власні спостереження.

— З чого починалось музичне життя на Тернопільщині?

— Не можна впевнено сказати, коли з'явилися перші музичні інструменти на теренах нашого краю, чи якими саме вони були — інформації про це дуже мало. Що ж до України, то на її території найдавніші виявлені інструменти датовані 40 тисячами років. Це флейта з рога північного оленя, багатотрубкові флейти, сопілки. Серед знахідок часу трипільської культури — барабани у формі піскового годинника, келихоподібні та конусні. Серед археологічних артефактів скіфського періоду велику цінність мають ювелірні вироби, на яких зображені музиканти, що грають на струнних інструментах, а на глиняних фігурках збереглися зображення чоловіків, що грають на духових інструментах типу труб.

У часи Київської Русі музика була складовою частиною культових обрядів. Із середини Х століття вона звучала під час прийому іноземних послів. Цей звичай перейняли від Візантії після того, як княгиня Ольга відвідала Константинополь. Є згадки, що капели музикантів існували при князівських дворах, війську. Грали тоді на гуслах, лютнях, псалтирях, гудках, сурнах, рогах та інших.

Наступний значний розквіт інструментальної музики відбувся в ХVІІ столітті. Велику роль у ньому відіграли музичні цехи, церковні та світські маєткові капели, музичні товариства.

Більш докладне документування музичної діяльності в Галичині починається з часів Австро-Угорської імперії. Тон мистецького життя Тернополя задавали товариства «Боян», «Товариство друзів музики», польський «Сокул».  Тернопільське  міщанство збиралося у салонах, де грали різножанрові інструментальні ансамблі та камерні оркестри. Славився дім чудового віолончеліста Антона Ліпінського. Частими гостями у ньому були знані скрипалі Кароль Ліпінський, Никодим Бернацький, Владислав Рурський. З ними музикували і місцеві таланти: Ольга Созанська, Леон Флейшман, Еміль Ясінський та інші. Приїздив до Тернополя і влаштовував концерти цитрист-віртуоз Євген Купчинський. У 20 роках ХІХ століття в різних офіційних урочистостях брав участь духовий оркестр місцевого гарнізону.

У міжвоєнний період розвитку музичної освіти сприяла філія Львівського вищого музичного інституту ім. М. Лисенка. При закладі діяв великий симфонічний оркестр під керуванням Юрія Криха та струнний квартет у складі Ю. Криха, Б. Рипнійського, А. Березовського і Ю. Салтирника.

— А в селах?

— У селах та містечках музичне життя теж було активним. Варто згадати оркестр мандоліністів, який організував у 1905 році учень Бережанської гімназії Роман Ставничий. Мандолінні ансамблі та оркестри були в багатьох сільських школах та гімназіях. Можливо, найдовше такого складу колектив затримався в Копичинцях. У 1950 роках зі зрозумілих причин його  переформували в домро-балалаєчний оркестр. Велику увагу надавали розвитку інструментальної музики і жителі Кременеччини. Особливо популярним був Волинський симфонічний оркестр, створений у 1930 році професором Кременецького ліцею Є. Гашеу. У центральних і південних районах Тернопільщини католицька церква дозволяла використовувати традиційні інструментальні ансамблі та малого складу духові оркестри у богослужіннях.

Духова музика розвивалася особливо активно. На кінець ХІХ-початок ХХ століття духовий оркестр був майже в кожному селі. Це неймовірно, але факт. Великої слави зажив Денисівський духовий оркестр, який як і знаменитий хор, заснував культурно-громадський діяч о. Йосип Вітошинський в 1878 році. Колектив концертував не тільки у навколишніх містах і селах, а також їздив до Львова, Золочева, Коломиї, Станіславова. Саме Йосип Вітошинський був головним диригентом зведеного хору (денисівського, настасівського та білівського) і духового оркестру, які вітали архікнязя Рудольфа Габсбурга в час його приїзду на етнографічну виставку до Тернополя. Цікава історія духового оркестру з Теребовлі, початки заснування якого сягають 1900 років. Емігрувавши до Канади, наші краяни на початку ХХ століття створили музичне товариство вихідців із села Васильківці при якому активно діяв духовий оркестр. Дивуєшся, переглядаючи знятий у 1937 році документальний фільм «Свято врожаю в Заліщиках та околицях», де теж грають духові оркестри.

— З яких джерел фінансувалися колективи, звідки надходили інструменти?

— Головну роль у популяризації музики та зборі коштів для колективів відіграли культурно-просвітницькі товариства. Хоч маємо приклади коли для них закуповували інструменти самі ж організатори колективів.

Музичні інструменти в Галичину приходили із Західної Європи. Не рідко вони витісняли звичні. Приміром, клавесин, а пізніше фортепіано замінили цитру й торбан. Так колись кобза, бандура, цитра, торбан витіснили прості «звончасті», шоломовидні гусла. Залишилися в Україні лише вдосконалені столовидні. Це природний поступовий процес.

— Пізніше витіснення набуло ідеологічних рис?

— Так. Тому використання автентичних інструментів, у часи, коли Україна перебувала під владою Російської імперії та Польщі, а потім у складі тоталітарної комуністичної держави, було способом виразити та зберегти свою ідентичність, поширювати й утверджувати свою культуру. Гадаю, музика була тим явищем, що зберегло нашу націю та культуру.

У 1960 роках, на хвилі так званої хрущовської відлиги, відродженням українських музичних інструментів стали виробничі майстерні Василя Зуляка у Мельнице-Подільській на Борщівщині. Вони були єдиними свого роду в Україні, тут виготовляли автентичні й давні музичні інструменти. Василь Зуляк вишукував сурми, трембіти, удосконалював ті рідкісні народні інструменти, які б надавали звучанню оркестру найяскравішої національної тембрової колоритності. У різні роки майстер реконструював і виготовив сопілки, концертні цимбали трьох модифікацій, ліру, козобас, волинку (козу), гусла. Всі вони використовувалися у Мельнице-Подільському оркестрі українських народних інструментів, яким він і керував. Діяльність Василя Зуляка — це спроба витіснити невдало «запозичені» російські народні інструменти.

— Що особливого у звучанні автентичних інструментів?

— У кожної людини є генетична пам’ять. Звук і неповторний тембр цих інструментів діє як запах євшан-зілля. Це певна магія, котра відживлює спогади, відроджує дух. Почувши цимбали, сопілку, басолю, — починаєш дивитись вгору, розуміти велич культури нашого народу, відчувати єдність з ним. Тебе пронизує гордість за свій народ, який створив такі інструменти й музику для них.

Анна ЗОЛОТНЮК

Фото автора