- Я вас благаю, не знімайте, я того не хочу, - каже немолодий вже чоловік з довгими вусами і стрижкою «а ля козак». У центрі Тернополя, на майданчику біля пам’ятника Івану Франку, він грає на баяні. Кидаю дві гривні у його картату сумку. Чоловік мовчить і відводить очі. Додаю ще десятку. Вуличний музикант жвавішає і дозволяє зробити кілька кадрів.

Поступово розговорилися. Виявляється, прізвище мого співбесідника – Заєць, звати Володимир.

- Де навчилися так гарно грати на баяні? – запитую.

- Вже давно. Народився у Теребовлянському районі, у Бурканові. Потім наша сім’я переїхала до Бучача. Там пішов у музичну школу, у клас гри на баяні. Ратушний, Сан Санич вчив мене. У школі на всіх концертах виступав, грав і на акордеоні, трубі.

- А потім як життя склалося, бачу, з баяном не розлучаєтесь?

- Так, не розлучаюсь, де б не був. Та й в армії воно мені помогло, що в музичних інструментах розбираюся. 

- А де служили?

- Біля Калінінграда, у 1979-81 роках, у місті Гвардійське. У мотопіхотному полку служив. Ми десь тиждень, як приїхали у полк, сидимо в казармі з хлопцями, заходить диригент полкового оркестру з нотами, майор Бруєв, як зараз пам’ятаю, і питає: «Кто имеет музыкальное образование?»ю Я мовчу, бо думаю: музична школа - то таке, треба хоча б училище мати. А хлопці штуркають мене: «Володька, давай, ти ж вмієш!». Ну я і сказав: «Без вопроса». А майор мені: «Ану, боец, возьми акордеон и сыграй «Прощание славянки». Я взяв… Як розвів міхи, як пробігся пальцями по клавішах… Заграв, а в майора очі слізьми наповнились, хлопці затихли, чекають, що далі буде. Майор і каже: «Все, будешь играть в оркестре. Приходи». А я тоді мав вже спеціальність радиста. Є свої командири, начальство. Думаю, хай вони скажуть, що далі робити. Так до вечора час пройшов, а тоді прибігає посильний зі штабу і з дверей: «Где рядовой Заец? Немедленно к начальнику штаба!». Я туди, начштабу до мене: «Ты что, боец, какого хрена в казарме сидишь? Почему к майору не пошел? Бегом туда!». Отак я став грати в оркестрі.

- І що, два роки там грали?

- Аякже, в мене навіть у військовому білеті записано, що військова спеціальність - музикант військових оркестрів. Грав на найбільшій трубі, ми її звали «бейна труба». Чого так, не знаю. Дув, аж щоки напухали, на плацу, на концертах, парадах. Носив поперед себе, що аж ремні в тіло лізли, гімнастерка протиралась, а пальців взагалі не чув. Але все одно це легше, ніж трястися в бронетранспортері.

- Після армії з музикою дружили?

- Працював паркетчиком, трохи на заробітках, навіть у Польщі робив. Женився. Хлопці не раз кликали їхати грати по весіллях, але жінка сказала, що або вона, або весілля. Я вибрав її. Жінка моя дуже любила, як я грав для неї, слухала ті мелодії. Померла п’ять років тому, син тільки лишився, живе на Далекому Сході. Пише, що у нього все добре… 

- Ви ще десь працюєте?

- А де зараз добру роботу знайдеш? Щось трохи на ремонтах робив, але то все бригади зараз, тяжко самому знайти щось. Живу в однокімнатній квартирі на Новому Світі. Баян дає мені вижити, бо до пенсії ще шість років. Це мій «кормилець».

- А яка то марка баяна у вас? Бачу, він у вас в таких патріотичних наклейках?

- Баян був тульський, «Етюд». Йому вже 35 років. Бережу, трохи підремонтовую, він трудяга сильний, молодець. Я всі ті москальські написи на ньому повіддирав акуратно, щоб духу того на інструменті не було. Бачите, тепер тут – герб України, англійською написано Ukraine, часом інтуристи підходять, то щоб знали, що то грає не москаль, а українець.

- Та й зачіска у вас відповідна, патріотична. Й на руці браслет – «Слава нації! Смерть ворогам!».

- Бо я людина горда. Я українець! І за цим пильную, щоб вигляд мати. Бо як українці гарну музику будуть слухати, коли її на баяні грає бомж чи алкоголік? То ж ганьба! А так – дух піднімаю людям, настрій, та й мені вони віддячують. На хліб, масло вистачає. І на пиво часом. Щоб тільки та зараза не мішала нам.

- Це ви про кого?

- Та про Путіна? Про кого ж ще? Лізе і лізе, світу йому мало. То так довго не буде, мусить скінчитися колись. Бо Бог все бачить – і то, що він виробляє, і то, що ми були на Майдані, і як воно зараз..

- А ви теж були Майдані?

- Так, з баяном був. Зо три тижні сидів там. Кидали багато грошей, то я всьо здавав хлопцям, там і годували, там і спав, грав і на Грушевського, і біля профспілок. Ото тепер з братом, він у мене таксує в Тернополі, в Київ поїхали, то я трохи на Хрещатику пограв, на вокзалі... Але вже не той настрій, як тоді. Боже, як я тоді грав, як я тоді там грав! За гроші ніц не думав, грав щиро, для душі, люди на Майдані біля мене юрбами стояли, просили ще і ще…

- А в Тернополі ви тільки тут граєте чи десь ще?

- Де хочу, там собі сідаю. То моє місто. Хто мене звідси вижене? Хай тільки попробують. Люди за мене заступляться. Бо то їм подобається. Я тут граю цілий рік, і зимою тоже. А як мороз, то хлопців, що тут торгують картинами, попрошу, щоб глянули за інструментом і бігом в «Русалку» - загрітися. Та нє, ви не подумайєте, я не роботі на п’ю. А так, руки погрію до електрорушника і бігом, назад, треба грати. І люди слухають. Бо знають, що Володька Заєць не фальшивить. Граю, аж за душу бере.  

- А явий ваш репертуар, ще не забули отой, яка кажуть, «дємбєльський» марш, «Прощання славянки»?

- Я вам так скажу, пане. Ви знаєте, хоч марш той файний, але я то все з голови повикидав, усю ту  москальську музику, імперські марші. Не хочу то всьо славити, викинув з голови, і кінець. Граю тільки українське. Марші люблю, але наші. Я їх в’яжу один за одним, що то, як вода тече цюрком, кінця-краю нема. Переважно починаю «козацьким маршем», потім - «Гей, ви стрільці січовії», тоді йде «Гуцульський», «Їхав козак за Дунай», «Не пора», «Пластовий», «Симон Петлюра»… І гімн український граю, я то люблю. Та й люди також, зупиняються, слухають. Дякують, трохи щось дають…

Подякував і я моєму співбесіднику. На прощання Володимир Заєць махнув чуприною, розтягнув зі стогоном міхи баяна, який вже давно із тульського перетворився на українсько-патріотичний, торкнувся пальцями клавіш. Й полинув «Марш Соколів».

… Згодом, вже десь на середині Валової, почув, як звучать завершальні акорди українського гімну. Напевно там, біля Володимира Зайця, вже зупинилися слухачі. Отож, баяніст сьогодні точно матиме на хліб і масло. А, можливо, – і на пиво…

Олег СНІТОВСЬКИЙ

Фото автора