— Трудно знайти жінку. Зараз не хочуть жити в селі. Їдуть за ­кордон, щоби заробити більше. А я не можу лишити свою 86-річну маму, — каже Віктор КИРИЧЕНКО, 56 років, із села Горішня Вигнанка Чортківського району на Тернопільщині. З кінця 2000-х шукає дружину. Із жінками знайомиться через оголошення. – пише “Газета по-українськи”. 

Село Горішня Вигнанка — за кілометр від райцентру. Подвір’я Віктора Кириченка від дороги не обгороджене. Біля криниці ростуть молоді груші, яблуні, сливи. Поряд — виноградник. Посеред двору сушаться яблука. Біля хліва поскладані дрова. На грядках зліва від хати — помідори, перець і кущі м’яти.

— Почекайте, не фотографуйте, я небритий, — сміється Віктор. Іде до хати. Виносить дзеркало, ставить на вікно й починає голитися.

— У хаті безпорядок, нема кому прибрати, — каже. — Якби була жінка, то й воду провів би, ремонт зробив. Можу для комфортного життя все облаштувати. Але доки сам, не маю цікавості до того. З мамою тримаємо корову й теля, маємо 35 соток городу. Вона по господарству помагає. Корову доїть, весною город сапала. Зараз віддихає в хаті.

Віктор Кириченко розлучився з дружиною 2015 року. Має доньку. Вона заміжня, живе в Чорткові.

— З дружиною не жили з 2004 року, — розповідає. — Розлад почався після того, як поїхала на заробітки до Італії. Побула 2,5 року. Побачила, що там краще. Після приїзду почала більше ходити до своєї мами. Ночувала в неї. По тому знову поїхала за кордон. На розлучення подала сама.

Віктор 10 разів давав оголошення в газетах про пошуки дружини. Спілкувався із 300 жінками.

— Після кожного оголошення дзвонили десь по 30. Переважно хотіли, щоб до них переїхав. Серед них були і вчителі, і лікарі, і безробітні. Одна вчителька із Збаразького району навіть приїжджала до нас 2016 року. По суботах возила до Тернополя молоко, сметану, сир на продаж. Не змогла до мене переїхати, бо не хотіла лишати свою господарку.

Відштовхували жінки, які курять чи п’ють. Голос був грубий, вживали непристойні слова. Навіть було, що дзвонив чоловік: “Мене Вікторія звати. Хочу з вами познайомитися”. А якось одна жінка телефонувала. Сказала, що працює в Чорткові начальником банку. Говорила: “Я маю дуже багато грошей. Їжджу кожен рік віддихати на курорти”. Потім мені передзвонила її сестра. Сказала: “Ви з нею не спілкуйтеся. То — фантазьорка”.

З однією із жінок Віктор хотів одружитися.

— Оксаною її звати, працювала в бібліотеці в одному із сіл Чортківського району. Обіцяла згодом до мене переїхати, бо не хотіла лишати роботу. Ми два роки зустрічалися. Я їздив до неї. Помагав, бо мала городи й три корови. Вона пару раз в нас була. Тоже на городі помагала. До мене на день народження приїжджала з дочкою, торт спекла. Розійшлися, бо Оксана ніяк не наважувалася до мене переїхати. Ми любили одне одного. Плакала, коли розставалися. Мені тяжко десь рік було. Розійшлися 2011 року, а після того Оксана мені ще сім років дзвонила. Її номер телефона напам’ять знаю. Але дзвонити до неї нема смислу.

Востаннє Віктор публікував оголошення в газеті позаторік.

— Дзвонили 15 жінок, — каже. — Уже ні з ким не зустрічався. По телефону з однією жінкою, яка має трьох дітей, трохи говорив. Хотів із нею зустрітися. Але мав роботу й телефон вимкнув. Коли передзвонив їй, вона мені сказала: “Що ви телефон виключили?” Не встиг нічого відповісти, як додала: “Я не хочу з вами говорити”. Більше їй не телефонував.

Віктор Кириченко раніше був будівельником. Останні 20 років займається домашнім господарством.

— Мені вистачає на життя, — каже. — Приблизно 3,5 тисячі гривень отримую в місяць. Молоко продаю людям. Маю своїх клієнтів в Чорткові. Ще яблука здаю, горіхи. Соки закручую, роблю сушеню й вино. П’ю його рідко. Горілку взагалі до рота не беру. Не курю.

Усе вмію готувати — суп, борщ. Бараболю посмажити, сирники, налисники, блінчики. Сам хліб печу з висівками. Люблю овочі. Рідко їм м’ясо. Востаннє — десь місяць тому. Тоді в гості приїжджала дочка і дві сестри. Одна зараз в Італії на заробітках, а друга живе в сусідньому селі.

Компаній не маю, не люблю кудись ходити, весь час проводжу вдома. Я — самітник. Маю одного надійного друга. Він завжди поможе, як щось мені треба. По господарству все вмію робити — і штукатурити, і траву косити, і сіно заготовити. Одружився б і з жінкою, яка й корову доїти не вміє. Головне, щоб молоко любила. Бо в нас його багато, нема де дівати. Навіть сусідам безплатно роздаю, все не можу продати.

Віктор іде перевзутися в чоботи. Виводить із хліва корову. Припинає її пастися біля хати.

— Тут гарно, повітря чистіше, ніж у місті, — говорить. — Удень літають ластівки, ввечері багато кажанів і сови. Їжаків багато. Ходять по стежках. Один раз за стайнею черепаху знайшов.

“Покинув роботу і поїхав її шукати”

2009 року Віктор Кириченко познайомився з Тетяною із Чемеровецького району Хмельницької області.

— Вона мала чоловіка, але про це не сказала. Втекла від нього, бо він її бив. Попутками їхала, куди очі дивилися. Мій знайомий зустрів її біля м’ясокомбінату в Чорткові. Сиділа з сумкою і не знала, куди йти. Товариш вирішив її зі мною познайомити — знав, що я жінку шукаю. Тані було 23 роки, а мені — 46. Вона в мене залишилася. Думав, зійдемося. Ми вже почали подальше життя планувати. Тані в мене подобалося. Казала: “Я тут, як у казці”. Закохався в неї. Побула в мене 16 днів. А тоді сказала: “Я піду куплю води й хліба”. Пішла і пропала. Вже стемніло, а її немає. Покинув усю роботу і поїхав на ровері її шукати. Знайшов на автостанції. Сказала: “Мені треба поїхати додому”. Виявилося, має чоловіка й 4-річного сина. Хотів би, щоб Таня повернулася. Вона в мене ще деякі речі свої залишила. Мама казала: “Якщо щось оставила, то, певно, повернеться”.

Автор: Наталія ЛАЗУКА

Фото: Наталія ЛАЗУКА