17 Січня 2021, Неділя


Це цікаво
17 січня в історії Тернопільщини

16 Січня 2021, Субота


Погода
Погода у Тернополі 17 січня

Дістало! У райцентрі на Тернопільщині обурені люди вийшли на мітинг

Відео Фоторепортаж
Громади Тернопільщини вимагають в Уряду скасувати підвищення тарифів (фоторепортаж, відео)

Фоторепортаж
Мандрівки Тернопільщиною. Рівні прозорості (фото)

Кременецька міська рада підтримала ініціативу депутата від партії «За майбутнє»

У селах Бережанської ОТГ відбудеться публічне обговорення кандидатів на посади старост

На Тернопільщині пожежники врятували від вогню шість будівель

У Німеччині спортсмен з Тернопільщини у складі збірної України показав непоганий результат

Фоторепортаж
Прогулянки Тернополем. Що спільного у дверей та вікон (фото)

Відео
Кременецьку академію хотіли перетворити у коледж (фото, відео)

Відео
У селі на Тернопільщині у ставу замерзає велика лебедина зграя (відео)

Названо ТОП-3 земельних поразок у 2020 році (Агроновини)

У Тернопільській обласній раді знайшли корупціонера і оштрафували

Народний артист став радником голови Тернопільської обласної ради

Фоторепортаж
Мандрівки Тернопільщиною. Різноманітність простоти (фото)

На Кременеччині чоловік побив власну тещу

Літня тернополянка випала з маршрутки

Фотофакт
Нічним Тернополем роз’їжджав нетверезий водій (фото)

Новації: що жителям Тернопільщини під ялинку приніс 2021 рік

За добу – 146 нових випадків захворювання

На Тернопільщині голова громади відповідатиме за свої премії

Це цікаво
16 січня в історії Тернопільщини

15 Січня 2021, П’ятниця


Погода
Погода на Малахія вказує, якою буде погода у березні

В одному з парків рятувальники Тернополя розгорнули пункт обігріву

На Тернопільщини за рік у браконьєрів вилучили майже 20 км сіток 

У Тернополі визначили авторів найкращих різдвяних шопок

На Тернопільщині Президента Зеленського попросили піти. Добровільно

Тернополянам на замітку: як не впасти у зимову сплячку

Фоторепортаж
Прогулянки Тернополем. Де шукати давні огорожі? 

Головні виклики АПК у 2021 році (Агроколонка)

У родині тернопільського футболіста додалося щастя (фото)

У Чортківській громаді працює сім пунктів обігріву (перелік)

Сільський голова на Тернопільщині незаконно передав землю у приватну власність

У місті на Тернопільщині комунальники працюють цілодобово (фото)

У Старий Новий рік жителям Тернопільщини подарували зірваний рейс

Від COVID-19 помер лікар, якого рятували усією Тернопільщиною

Фотофакт
Житель Тернопільщини виявив в лісі купу зрубаних дерев (фотофакт)

Тернопільські боксери привезли з «Новорічного турніру» зі Львова вісім медалей

Фоторепортаж
Мандрівки Тернопільщиною. Естетика дверей костелів (фоторепортаж)

В одній з громад на Тернопільщині жителі дізнаються, як депутати відвідують засідання

Жертвами крадія стали двоє молодих людей, котрі ділили із ним помешкання

На Тернопільщині трапилося дві ДТП: є травмовані

Вчителька з Тернополя поділилася своїми враженнями від дистанційного навчання

В одному з районів Тернопільщини рибалки порушили закон

Відео
Сімейна лікарка з Чорткова доступно розповіла імунітет до COVID-19 (відео)

Морози: де автомобілісти можуть перечекати негоду на Тернопільщині

За останню добу від коронавірусу померло п‘ятеро жителів Тернопільщини

На Тернопільщині вшанують пам’ять митрополита-політв’язня

Небезпечні для здоров’я курячі крильця з Польщі шукають на Тернопільщині

Це цікаво
15 січня в історії Тернопільщини

14 Січня 2021, Четвер


Погода
В Тернополі буде по-зимовому морозно

Книжка про переселенців із терпким післясмаком (фото)

Молода письменниця Тетяна Іваніцька (мешкає у Тернополі, а народилася в Бучачі) наприкінці минулого року завершила повість, присвячену своєму дідусеві, історію про переселення його сім’ї під час операції «Вісла». Твір «Мій дідусь був польським переселенцем» став одним із переможців літературного конкурсу видавництва «Смолоскип» й отримав заохочувальну премію. Цей літературний конкурс — один із найвідоміших змагів для молодих письменників. Серед лауреатів минулих років Тарас Прохасько, Сергій Жадан, Маріанна Кіяновська.

І ось книжка «Мій дідусь був польським переселенцем» вийшла друком. Поспілкувалася з письменницею про історію переселенців, чому на тему депортації треба говорити, й про те, як письменниця розповіла про неї через призму своєї родини.

 

— У минулій розмові ви сказали: «У мене виникла внутрішня потреба працювати над колективною пам’яттю, зазирати в минуле свого родоводу, міста, країни». Так розумію, мова йшла саме про цю книжку. Розкажіть, коли задумали її? Як вимальовувався й формувався задум?

— Дякую, ви чудово підмітили! Так, ця книжка — робота над колективною пам’яттю й однією з дуже важливих, не до кінця прожитих, проговорених травм у нашому суспільстві. Гадаю, повернення до родинного первня, розуміння своїх джерел — вагомий крок на шляху самоідентифікації, важлива складова процесу соціалізації та формування власного «Я».

Щодо задуму та причини написання саме такого твору. Ще з дитинства у моїй уяві існував чіткий образ маленького хлопчика, який не тямить, чому протягом двох годин потрібно терміново покинути дім, потім бачить село, що палає, дивиться на заплаканих батьків і не розуміє, чому в такий дикий холод потрібно кудись їхати на возах. Цей хлопчик — мій дідусь, а події, що відбуваються навколо — миті депортації його родини під час польсько-українського переселення, про які він розповідав мені багато років тому.

Дідусь дуже трепетно відгукувався про операцію «Вісла», рідне село та близьких людей, що разом із ним відчули весь біль переселення. Все життя він мріяв повернутися на рідну землю, хоча був переконаний, що від Кописно, його рідного села, залишилася лише стара грушка (про це свого часу йому розповіли односельці, котрі намагалися туди потрапити). На жаль, доля вирішила інакше — дідусь помер, так і не зумівши повернутися на батьківські землі.

Через кілька років після його смерті, коли інформаційні можливості стали значно ширшими, ми дізналися багато цікавих деталей. Виявляється, на місці дідусевого родинного села ще залишилася стара церква, цвинтар, декілька будинків і фундаменти маєтків. А ще на той момент у селі проживало шестеро людей.

У 2016 році ми з мамою та братом вирішили відвідати Кописно. Тоді на нашому шляху трапилися неймовірні знахідки, відбулося знайомство з дуже цікавими людьми, випала нагода поспілкуватися з очевидцями переселення та віднайти важливі сакральні цінності. Потім були ще поїздки, вже в компанії з нашою бабусею, встановлення меморіальної плити, багато нових духовних і матеріальних знахідок. Усе це супроводжувалося якимось особливим щемом, відчуттям причетності до чогось надзвичайно важливого та рідного.

Ці подорожі виявилися настільки емоційними та зворушливими, нам трапилися такі історії, що книжка — це логічне продовження пошуку і тих почуттів, які виникли мандрівкою.

— Розкажіть детальніше звідки ваш дідусь, куди в Україні його переселили.

— Мій дідусь — Копалецький Іван Михайлович, народився у селі Кописно, гміна Фредрополь Перемишлянського повіту  Підкарпатського воєводства. За словами його тітки, з’явився він на світ у день, коли розпочалася війна.

У березні 1945 року в межах підготовки до підписання радянсько-польського договору про державний кордон, правобережжя Сяну разом із рідним селом мого дідуся було віддане Польщі. Внаслідок цього в 1946 році більшість мешканців Кописно депортували в Україну під час «добровільного» виселення українців з Польщі до УРСР. Взимку 1946 року сім’ю мого дідуся у складі шести осіб вислали в село Підлісся, що на околиці Бучача.

Переселяли Кописно дуже радикально, у «кращих традиціях» «етнічної чистки»: одного дня в село приїхали солдати, наказали протягом двох годин зібрати найцінніше, сісти на вози та попрямувати у невідомість. Усіх, хто чинив супротив, одразу вбивали. Щойно люди спустилися з пагорба, на якому було розташоване село, всі будинки вмить підпалили. Один з очевидців, сусід мого дідуся Іван Попик описував цю мить так: «Ми спустилися до Риботичів (прим.: прилеглого селища) і побачили, як на місці Кописно виросла вогняна стіна. З неї доносився рев худоби, тріскіт дерев і дикий крик людей, які не захотіли покидати дім і сховалися у погребах біля будинків».

На новому місці, в селі Бучацького району, переселенцям також жилося дуже нелегко: тутешні мешканці зі зневагою та презирством ставилися до нежданих гостів. Але їх також можна зрозуміти: боліло всім, а механізми психологічного захисту в кожного різні.

— Який жанр використали для твору?

— Ця книжка — художня повість з елементами репортажистики. Складається вона з двох сюжетних ліній: пошук молодою сім’єю загубленого родинного села (що відбувається у наш час) і «сюжет у сюжеті» — депортація родини Копалецьких під час польського-українського переселення. Дві лінії абсолютно незалежні одна від одної, проте постійно переплітаються.

Я написала «Мій дідусь був польським переселенцем», спираючись на реальні події, зокрема, в основі історії про події минулого століття та депортацію села Кописно, — оповідь їх безпосередніх очевидців. Сучасна частина мовить про наші пошуки родинного села і ті відкриття, які трапилися під час цього.

Також у тексті розміщено розповіді переселенців, з якими випала нагода поспілкуватися, їхні одкровенні історії. Спогади, розповіді, мемуари — те, без чого неможливо різнобічно вивчити минуле. Оскільки книжка художня, тому написана в основному на спогадах, «живій» історії, яка часто відрізняється від офіційних документів та усталених формулювань, також у ній міститься суб’єктивна оцінка подій героями твору. Задля уникнення непорозумінь наприкінці видання міститься коротка історична довідка про село Кописно та операцію «Вісла» з посиланнями на офіційні документи та дослідження фахових експертів.

Попри складну тему, намагалася написати книжку так, аби вона була максимально легкою для читання, доступною, проте з особливим терпким післясмаком.

— Ви присвятили текст дідусеві. Очевидно, він був для вас непересічною особою. Розкажіть, що у ньому було такого, що надихнуло вас на цю книжку?

— Є люди, котрі запалюють у нашому житті зорі, які освітлюють шлях протягом усього життя. Саме такою постаттю для мене став дідусь — приклад справжнього чоловіка: люблячого, мудрого, мужнього, відповідального, з легкою вдачею та чуйною душею. Він завжди знав, як діяти в будь-якій критичній ситуації, ніби тримав у голові нескінченний склад готових рішень на всі випадки життя, а також мав відповіді на всі мої дитячі та дорослі «чому?», «як?» та «що робити, коли..?». Попри те, що він був із простої селянської сім’ї, здобув вищу освіту, розпочав власну справу, одягався завжди модно та стильно. Дідусь — це людина, чия палаюча зірка навчила мене з філософською простотою ставитися до життя та приймати його з усіма негативами та позитивами. Їхнє з бабусею спільне життя — приклад, як повинні виглядати ідеальні стосунки «в горі та радості, поки смерть не розлучить». Разом вони створили затишне родинне гніздечко, наповнене любов’ю, повагою та взаєморозумінням.

Наші пошуки родинного села, зібрані історії переселенців і, власне, книжка — про любов та вдячність до дідуся. Хоча зізнаюся: у виданні багато залишилося не сказаного про нього. Один великий розділ, де містилося безліч особистих одкровень, я скоротила до трьох абзаців, адже найважливіші слова вирішила залишити лише для себе.

— Як у вашій родині осмислювали операцію «Вісла»?

— Мені здається, що теми пацифікації, перебігу операції «Вісла», волинського конфлікту та інших українсько-польських непорозумінь і протистоянь, як і в усьому суспільстві, так і в нашій сім’ї, тривалий час вважалися незручними. Осмислювати цю трагедію ми почали, на жаль, лише після смерті дідуся. Цей процес триває і сьогодні. Чи можемо ми говорити про такі табуйовані теми? Гадаю, так! Адже мова не лише про геополітичні непорозуміння. Коли центром світу є людина-особистість і її доля, зважати на комфортність теми не варто.

— Зараз багато говорять про потребу осмислено переживати події, що травмували. Ваша історія про травму великої кількості людей і ця травма не виглядає на проговорену й усвідомлену, попри те, що минуло багато часу. Вона ще досі залишається ніби трохи чужою. Як вважаєте, література, котра розповідає про трагічні події, — що вона дає людям? Для чого писати й читати такі книжки?

— Як-то кажуть, жертви, закопані в історичних підвалах колективної пам’яті, не дадуть спокою. Це стосується всіх незручних вагомих тем, які ми завше намагаємося відсунути на маргінес.

На початку нового тисячоліття наша держава зіштовхнулася з тим, що моделі самоідентифікації у колективній та індивідуальній свідомості суттєво різняться. Адже тривалий час суспільство відчувало тягар репрезентації та тягар історичних травм, які фіксує не тільки історія України, а й кожен її громадянин. Ми, так би мовити, втрачали себе у тих подіях, які ставлять під сумнів цінності, що лежать в основі нашого суспільства.

Опинившись віч-на-віч із травматичним історичним досвідом, наша нація як ніколи потребує нових наративних форм історичної репрезентації самої себе — як у власному дзеркалі, так і на світовій арені.

Сьогодні для нас важливим є творення місця, де різні пам’яті — індивідуальна, приватна, локальна, міська, державна чи глобальна — не лише перетинаються, а й можуть співіснувати. Пошук способів симбіозу є можливим у процесах вивчення, осмислення, освіти, розмов. І результат цього процесу є в самому процесі, в його триванні.

Як на мене, дуже важливо звертатися до читача із творами, які тематизують історію української нації як досвід збереження колективної та індивідуальної ідентичності; в яких минуле й теперішнє представлено як часову перспективу, рефлексію, що поєднує часи та людину, засвідчує їх цілість. Це вможливить зникнення розбіжностей між ідентичністю нації, зафіксованою в історичних документах, родинних спогадах та ідентичністю, символізованою і метафоризованою у літературних текстах — так  майбутнє отримує важливі культурні елементи живого минулого, які перетворюють його на наше майбутнє, тобто на орієнтирну часову перспективу розвитку нації у нових умовах.

— І ще одне тенденційне запитання. Ми живемо в час міграції. Іншої, ніж то було роки тому, але не менш проблемної. Чого нас може навчити досвід людей, котрі пережили операцію «Вісла»?

— На жаль, українська міграція вже давно перетворилася в унікальний «національний феномен», який має свою історію. Вона є архівом здобутків і втрат, виразником мотивацій, потреб, досвіду населення. Міграція живе у пам’яті народу.

Попри те, що 2020 рік був дуже складним, а це мало б стимулювати переосмислення цінностей у суспільстві, створити розуміння швидкоплинності часу, заохотити цінувати найрідніше, наша самосвідомість досі інфантильна. Ми оцінюємо міграцію та відтинання коренів, як щось нормальне. Напевне, саме досвід людей, які пережили «Віслу», кримськотатарську депортацію та й сучасні переселення з окупованих територій, може навчити нас цінувати те, що ми маємо, любити свій дім, свою країну такими, якими вони є. І боротися за краще майбутнє тут, поки є така можливість.

— І наостанок трохи про саме видання — чи будуть там фотографії, документи. Хто видав книжку?

— У книжці розміщено кілька архівних знимків родини Копалецьких, зокрема, фотокартка, на якій зображено родину дідуся, його персональне фото та їхню з бабусею весільну світлину. Наприкінці  розміщено коротку історичну довідку про операцію «Вісла» та село Кописно з посиланнями на відповідні офіційні документи.

Книгу реалізувало видавництво «Ліра» (Дніпро). Колоритну обкладинку створила талановита бучаччанка, дизайнерка Анастасія Ющак, передмови написали письменники Сергій Пантюк і Юрій Вітяк.

Разом із книжкою буде опублікований інформаційний буклет про Кописно та декілька листівок, які нагадуватимуть про важливість проблем, висвітлених у книзі.

Анна Золотнюк

Ілюстрації надала Тетяна Іваніцька

1644

mm
teren.in.ua

Передрук та інше використання матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови посилання на teren.in.ua.

Comment (1)
  1. Bardzo ciekawe spojrzenie na dramat ludzi przesiedlanych wbrew swej woli, co dotknęło wielu obywateli i mieszkańców dawnej przedwojennej Polski, nie tylko ludności ukraińskiej, których wskutek deklaracji Jałtańskiej i oparciu wschodniej granicy Polski na linii Curzona, zmuszono do opuszczenia swoich rodzinnych stron. Władze PRL zawarły w 1944 r. tzw. układ republikański z trzema republikami radzieckimi: Białoruską, Ukraińską i Litewską. Na mocy tych układów dokonano przymusowych wysiedleń osób narodowości polskiej i żydowskiej a posiadających polskie obywatelstwo z obszarów wschodnich Polski międzywojennej, które po II wojnie światowej weszły w skład ZSRR. Ludność litewską, białoruską, a przede wszystkim ukraińską przesiedlono do odpowiednich republik radzieckich.
    A propos „Akcji Wisła”, moja rodzina została wysiedlona w ramach „Akcji Wisła”, lecz chcę wyjaśnić, iż akcja ta dotyczyła wyłącznie obywateli Polski zamieszkałych w granicach ustalonych po 1945 r. i nie miała nic wspólnego z wysiedleniami w ramach tzw. układów republikańskich. W ramach akcji wysiedlono nie tylko ludność ukraińską, lecz także i innych obywateli PRL. Starsze osoby z utęsknieniem wspominają swoje miejsce urodzenia, zamieszkania, ale osoby, które urodziły się już na nowych terenach, gdzie osiedli ich rodzice, często mają obojętny stosunek do wysiedleń i zdarza się, że nie oceniają negatywnie Akcji Wisła. Pozdrawiam.

Залишити коментар

прайс-на-рекламу
Схожі матеріали

Інші публікації автора