Про полон і бандитів, про силу духу і смерть, про свободу і любов - у розмові із громадським діячем, колишнім заручником донецьких бойовиків, відомим вченим-релігієзнавцем Ігорем Козловським.

- Як вам Тернопіль? Ви тут раніше бували?

- Ні, я в Тернополі – вперше. От, якраз виступав перед вашими студентами і сказав: «Після повернення із полону я побував у 9-ти країнах світу, об’їхав усе - від Скелястих гір у США до Аравійської пустелі, і тільки тепер добрався до Тернополя. Це справді перший мій візит до вас. Чудове місто!

До речі, я вже встиг зустрітися із людьми, колегами-релігієзнавцями, яких давно знаю. Насправді, я дещо здивований побаченим. Адже, знаєте, є такий образ, який ми малюємо внутрішньо, і реальність. Це добре, коли вони співпадають…

Козловський1

- У вас така біографія, яку дуже складно її передати у кількох реченнях (див. довідку унизу – прим.)…

- Будь-яку біографію, навіть звичайний перелік того, що було у житті людини, важко вмістити у короткий відтинок часу. Ми можемо годинами про це говорити, але спогади про різні етапи формування свідомості, формування особистості, вони ж – невичерпні…

- Майже два роки ви перебували у полоні. Звідки черпали сили, аби протистояти таким нелюдським випробуванням?

- Ті два роки, які я провів у підвалах - тортури, катування, камера смертників, камера-одиночка, це – досвід, певною мірою. Хоча, з іншого боку, це був досвід не тільки для мене, а швидше, для тих, хто опинявся поруч зі мною. А перебував там серед різних людей. Там були і карні злочинці, і бойовики, і звичайні громадяни.

Син_Козловського

Коли мене запитують про той час, я постійно згадую один і той же момент. Мене повертають після тортур у камеру. Знімають мішок з голови. Я – весь скривавлений. І… я посміхаюся! Мене співкамерники тоді запитували: «Чому?». А я посміхався, бо… більше не боявся померти. А це означало, що вони (терористи – прим.) мене не дістануть. Внутрішньо я – вільний.

З іншого боку, я постійно собі говорив, що повинен жити. Чому? Тому що я люблю! Я люблю своїх рідних, своїх дітей, своїх учнів. Я люблю свою країну! І головне – я впевнений, що мене також люблять. Я – боржник любові. І я повинен віддавати цей борг. Постійно! Бо це неможливо зробити відразу. Скільки б ти не віддавав, а той борг усе зростає і зростає. І це, по суті, означає, що я буду жити вічно. Тож, коли я помічав розпач в очах інших в’язнів, бачив навіть суїцидальні наміри, то весь час нагадував: «Пам’ятай, тебе люблять! У тебе є сенс жити!». Люди вірили в це і ставали на ноги. Впевнений: якщо хтось психологічно перестає хотіти жити, це – егоїзм. Ти повинен жити, рухатися, нести до людей всю правду про те, що із тобою відбувалося. Це також – і відповідальність!

Козловський3

- У ваших словах впізнаю тези, близькі східним культурам…

- Так, до полону я досліджував різні системи. Духовні системи — мій фах. Я ж релігієзнавець не лише академічний, а й практичний. Ці знання і досвід я використовував і передавав тим, хто сидів поряд. У таких складних умовах допомагає не фізична сила, а сенси. Людина повинна зрозуміти: навіщо вона прийшла у цей світ, яка її місія? І тоді все стає на свої місця. Я би сказав, що це – загальнолюдська філософія…

- А за що у Донецьку можуть кинути у підвал?

- Абсолютно із різних причин. Наприклад, бувало, що на людину написали донос. В іншої - просто віджали майно і бізнес та кинули у підвал, щоб вона не протестувала. Були і парадоксальні випадки, наприклад, людина сказала: «За України жилося краще». Того чоловіка відправили у підвал, бо хтось у колективі почув цю фразу…

- Ви стільки пережили. Втратили не лише здоров’я, а й майно (бойовики відібрали все, що було в Донецьку, у тому числі й колекцію антикваріату – прим.). Що відчуваєте до своїх кривдників?

- Ненависть руйнує. Якщо у нас всередині немає простору для любові, то він може стати вмістилищем зла. Тоді я не зможу ділитися любов'ю. Ненависть буде мене з'їдати. Так, я дійсно багато пережив і бачив, але мої відчуття це – не ненависть…

- Чи спілкуєтеся ви зі знайомими, які нині перебувають на окупованих територіях?

- Усі мої рідні, учні давно виїхали звідти. Але у Донецьку дійсно залишилися люди, яких я знаю. Вони – різні. Ми часом спілкуємося, розмовляємо по телефону.

Є на сході такі, які нас ненавиділи, називали «укропами». Чимало там і таких, хто брав зброю в руки і вбивав. Але значна частина місцевих - просто розчаровані. Вони не знають, що буде далі, адже бачать, що Росія їх кинула. Вони щасливі вже із того, що мають хліб на столі. Це люди, які ніколи не хапали зірок із неба. Їм буде добре і в Україні, якщо вони матимуть роботу, заробіток і спокійне життя. Згоден, процес повернення тих земель буде складним, але ми мусимо цей шлях подолати! Хоча б заради тих, хто зберіг проукраїнську позицію і досі чекає на нас…

Фото із відкритих джерел

Довідка. Ігор Козловський народився 16 лютого 1954 р. у Донецьку. Відомий в Україні та світі фахівець із релігійних, духовних і психофізичних систем. Кандидат історичних наук. Президент Центру релігієзнавчих досліджень і міжнародних духовних стосунків, керівник Донецького обласного відділення Української асоціації релігієзнавців, президент Донецької обласної громадської організації «Центр Діскавері», керівник Міжнародного центру християнсько-мусульманського діалогу і співпраці. Понад 25 років працював у Донецькій облдержадміністрації на посаді головного фахівця у справах релігії, викладав у місцевих вишах. Ігор Козловський — автор понад 50-ти наукових книг і більш як 200 статей. Окрім того, він пише поезію. Цей чоловік чимало відзнак і медалей, причому як українських, так і іноземних. У січні 2016 р. у його квартиру в Донецьку увірвались представники терористичної організації ДНР. У 2017-му так званий «військовий трибунал «ДНР» засудив Ігоря Козловського до 2-х років і 8-ми місяців позбавлення волі. Після оголошення «вироку» - ув’язнення у Микитівській виправній колонії №87, що у Горлівці. Звільнити із полону за обміном його вдалося лише 27 грудня 2017 р.