Сьогодні на Борщівщині, у селі Залуччя, прощаються з добровольцем батальйону «Тернопіль», 21-річним Петром Приведою. Хлопець помер після 5-місячної виснажливої боротьби за життя, яке у нього відібрав трагічний випадок – автомобільна аварія під час відпустки.
Коли твоя країна топиться у кривавих ріках, її знівечена земля зґвалтована війною, а нація стогне від відкритих ран, приходить усвідомлення міці власного тіла, пише Христина Яворська у спільноті http://vk.com/borshchiv.

Війна - коли від кількох слів всередині все обривається, горить, вибухає тисячами ядерних бомб, а тіло все стерпить і рухається. Бо ж нам своє робити, втерти сльози і далі йти.
Є такі речі, думки і події, які жодним чином не покидають пам’ять. Вони, як метроном, спогадами відбивають ритм по скронях. Зазвичай такі події ретроспективою виринають у мізках до найменших деталей. В моєму особистому архіві пам’яті є секція, прикрита чорною вуаллю. Там і 25 грудня 2014 року – день смерті Петра Андруника, і полуднева недільна пора 1 лютого 2015 року, коли життя очорнилось звісткою про загибель Міші Григоришина. Тепер там і понеділок 30 листопада. День, коли над головою тріснуло небо, забираючи душу ангела Петра Приведи. Тіло стерпіло, а серце крається. Бо вже втретє рідна Борщівщина похилила голову в жалобі за качам, що по Тисині плине до райських воріт.
Більше п’яти місяців тому, в червні у відпустку з чергової фронтової ротації повернувся ще один бойовий соколик Петя Приведа. Не оминув і нас, волонтерів, забіг привітатись і повернути декотру амуніцію: «… бо ж в інших теж є потреба». А за кілька днів, як грім серед ясного літнього неба, – Петро в комі. Аварія чи замах на життя: з такою дилемою зіткнулися згодом. Першочерговим завданням було зробити все можливе для порятунку. Потім були довгі лікарняні місяці, чисельні операції, дороговартісні медикаменти. Були також і усмішки надії, і сльози розпачу. Але єдине незмінне, що не покидало ні на мить – це віра і сподівання. А у вечір понеділка все розбилось: серце Петі зупинилось, втомилось боротися.
21-річний юнак, що роком раніше добровольцем пішов боронити Україну від зла, не зміг побороти його тут, вдома. Безкарність, що породжує вседозволеність, службова недбалість, незаконність дій, кругова порука, всюдисуща корупція – це те, що безпосередньо призвело до втрати ще одного такого цінного життя. За 5 місяців на шляху боротьби за це життя ми спотикались неодноразово. Окрім вище сказаного найгіршим злом у багатьох випадках була байдужість та нелюдяність, брехня і навіть крадіжка коштів на лікування. Декалог українського націоналіста гласить: «Пімсти смерть Великих Лицарів». І помста ця обов’язково буде. 
Багато не сказано. А так хочеться, щоб в уяві кожного постав високий і міцний, мов дуб, Петро. Щиро усміхнений, білявий, справжній доброволець. З гострим відчуттям справедливості, заряджений юнацьким бажанням змінити світ. Відважний, з очима до мурашок розуміючими і сяючою відзнакою на грудях. Такий, яким ми його закарбуємо в пам’яті. До слова, сяюча відзнака таки є. Нещодавно нею нагородили маму Петра. Медаль «За єдність України». Так і не встигли ми привітати його за життя. Свято вірилось, що він невдовзі повернеться, здоровий, і бадьоро подякує всім без винятку за допомогу. 

Але ця важлива місія сьогодні випала мені. Тому я хочу висловити вдячність від імені сім’ї і всього волонтерського руху проти війни «Vоля-Борщів» небайдужим людям: рідним, близьким, товаришам, незнайомим жертводавцям, побратимам по службі, лікарям, аптекарям, журналістам. Дякую сьогодні всім, кого не назвала, хто не проігнорував десятки прохань про допомогу, всім, хто молився і вірив. 
Життя не завершується, а вчинки бумерангом повертаються до кожного. Тільки від нас залежить, чого чекати у відповідь. Герої не вмирають! Вони живуть, доки їх пам’ятають. Вони тримають українське небо...