Рідне село Дмитра Фірташа на Тернопільщині «гуділо» до опівночі (фоторепортаж)
Цієї ночі у селі Синьків Заліщицького району, де свого часу народився Дмитро Фірташ, завершилося театралізоване дійство – свято зимового фольклору «На гостини до Маланки».
– Свято Маланки у нас проводилося здавна. Воно увібрало в себе відгомін різних міфологічних уявлень, вірувань предків. Різні персонажі завжди мали певні костюми, часто одяг вбирали навиворіт, а обличчя розмальовували сажею, фарбами, хлопці переодягалися у дівчат і навпаки, – розповідає місцевий мешканець, директор Синьківського будинку культури Василь Оробко.
За його словами, у Синькові саме свято Маланки не має строго визначеного тексту, а ґрунтується переважно на імпровізованих сценках.
– Переважно парубочі ватаги хлопців, переодягнутих у Маланку, інших персонажів, йдуть від хати до хати робити різні капості, торгуються за глечики, миски чи щось інше. Все це супроводжується різними жартами та піснями. Усе завершується танцями, коли музиканти грають, а маланкарі танцюють. То ми у нашому народному фольклорно-етнографічному ансамблі «Синьківчани» намагалися через окремі номери все оте колишнє відобразити, разом із співами, жартами, танцями, – каже пан Василь.
Цього року до Синькова приїхало майже два десятки самодіяльних колективів, аби кожен по-своєму відтворив давні обряди, що стосуються свята Маланки. Але, попри переважно розважально-комічний характер такого дійства, гострих діалогів та реплік, на святі знайшовся час і для розмірковуванням над багатющою народною спадщиною. То тут, то там збиралися майстрині, демонструючи різноманітні кожушки, зимові барвисті хустини, вишиванки. Прийшла на празник Маланки і тутешня мешканка Галина Оробко.
– Я тут у селі живу майже 50 років, хоча родом із сусіднього села, з Печорни. Нині витягнула зі скрині і одягнула оцю вишивану сорочку. Вона дуже стара, 150 років має. Це моя пра-прабабуся ще мала. Переказували, що її вишили у 1869 році, понад двадцять років після того, як на Галичині скасували селянську повинність, або, як у нас казали, панщину. У той час в селах на згадку про таку подію хрести ставили, а жінки спеціально вишивали сорочки, як ця, з борщівською, чорною вишивкою, із домотканого конопляного полотна. Тут – густий візерунок, вишиття таке одне до одного тісно притулене, як малюнок. То є чорна бавна, така груба вовняна нитка, дуже міцна і довго зберігається. Орнаменти дуже гарні, й колір не вилиняв. Зберігся. Приїжджали із Борщівського району, просили до музею, щоб я передала, та я не можу із цим спадком розлучитися. А вже які великі гроші мені давали, то навіть про це не кажу. То – пам’ятка про нашу давню родину, нехай буде у нас і надалі. А отак, на свято одягнула, то всі фотографують, нехай, може хтось собі і відшиє, мені не шкода, – каже пані Галина, учасниця народного фольклорно-етнографічного ансамблю «Синьківчани».
А тим часом, на сільському майдані вирує, шумить барвисте дійство. Свято набирає обертів, маланкарі веселяться, музиканти їм підігрують і лунають над Дністровським каньйоном звичні тут щедрівки та колядки – «Господару, господарочку, пусти до хати Маланочку», «Ой учора із вечора пасла Маланка два качора», «Наша Маланка не роботяща», «Наша Маланка у Дністру плила».
Синьків празникує Маланку…
Фото автора
