Молодий тернопільський фотограф Юрко Гудь розповідає про улюблену справу, з чого почалося захоплення фотографією, чим подобається робота фешн-фотографа та багато іншого....

— Почнем з початку. Наскільки пам’ятаю, то тобі й збулося, що хотів – фешн зйомка. То поясни, чому саме це, а не вулична фотографія чи репортажистика.

- Ну та, зараз я на крок ближче до роботи своєї мрії. Завжди любив гарні(хочеться сказати «красіві») картинки. Досить швидко визначився з улюбленим жанром. Тут є можливість і потреба/вимога вкладати/реалізовувати свої ідеї/бачення + дуже сильно впливати на результат, контролювати його. У цьому жанрі все залежить від тебе і команди. Тобто від тебеJ І тут повно краси та естетичного задоволення.

Деколи так буває: після якоїсь кльової зйомки ходиш і тащишся кілька днів від фотки/фоток, ставиш улюблену на заставку комп’ютера і телефона, всім показуєш. Дуже-дуже люблю цей стан. Потім публікуєш в соцмережі і чекаєш на лайкиJ А якшо якусь маленьку виставку зробити, то ше краще!

— З чого почалася для тебе фотографія?

— Мене завжди цікавила, не мильниця, а  фотоапарат, в якому можна керувати всіма налаштуваннями самому, тобто фотографія мене скоріше цікавила з технічного боку. Це було одне з багатьох зацікавлень, яке ніяк не розвивалось, поки тітка не подарувала мені перший дзеркалку. Якийсь час я з ним розбирався, і десь через рік, шукаючи підробіток на літо, знайома запропонувала знімати випускні альбоми від фотостудії. Через два роки, після закінчення університету, я вже твердо знав чим буду займатись.

— Ти робиш портрети. Який в тебе підхід до цього жанру. Власне ж цікавість у тому, що моделі, котрі а пріорі гарні, мають бути ще гарнішими, то чи ти намагаєшся докопатися до їхньої особистості, чи передаєш їхню фізичну довершеність, естетику ліній?

— До особистості не докопуюсь, особливо з незнайомими людьми. Зі знайомими є певне розуміння, які риси характеру їм ближчі, проте ніколи не ставив за мету передати їх саме такими (це прерогатива психологічного портрету, який поки для мене не зовсім зрозумілий), скоріше навпаки — приміряв на них різні ролі.

— Люди в житті і на фото — майже завжди інші, то розкажи про цей погляд на людину як на об’єкт.

— Загалом одну і ту ж людину інші сприймають не однаково, навіть якшо в неї є якісь яскраво виражені риси. Це ж залежить від самих людей і від близькості знайомства, від ситуацій, в яких формувалось враження про людину. Та й ше від чогось, мабуть. Крім того, це все теж змінюється швидше чи повільніше. А фотографія ці розбіжності часто збільшує. Мені здається, це ще додає граней до реальності.

— Фотографують зараз усі, і всі валять селфі. Як на твою думку, в чому головна різниця між просто фото, і фотографією як мистецьким твором?

— Є селфі-фотофакти чи просто фотофакти, тобто фотографія як фіксація якоїсь події чи стану. Донедавна недолюблював такі фотографії, тепер розумію їхню важливість в контексті спогадів/історії людини. Якшо без крайнощів. Знаєш, деколи можу погортати свій інста чи інші соцмережі, побачити якусь фотку, згадати відповідну подію і порція ендорфінів вже в крові. Кайф.

 А мистецька фотографія несе якусь красу/естетику об’єктів, композиції, кольорів чи концепт/ідею/історію, яку можна додумати.

— Моделі найчастіше дівчата, але є хлопці — які відмінності в фотографуванні та в тому, якими вони себе очікують побачити.

— Часто чую, шо хлопців фотографувати загалом важче. Нічьо не знаю, всьо якось дуже індивідуально і по-різному.

— У тебе люди на фото емоційні — то чим тебе цікавлять власне емоції і, як на твою думку, змінюються люди в різних емоціях?

— Справжні щирі глибокі емоції ніколи особливо не цікавили, але завжди хочеться, шоб модель додавала відповідного настрою до фотографії. Користуюсь для цього механікою емоцій і асоціаціями.

Єдина людина, якій я точно зняв справжній емоційний портрет – це мій дідусь, але він близький мені вже майже чверть століттяJ.

— Як готуєшся до зйомки, промальовуєш розкадровки, плануєш ракурси-пози?

— Якшо дуже важлива/цікава/незвична зйомка або якісь нові фактори з’являються, наприклад, незнайоме світло, інша студія чи якась специфічна локація, чи ше шось таке, то можу попередньо провести тестову зйомку.

Зазвичай все обмежується пошуком рефренсів (фотографій, які подібні до тих, які хочу/треба зробити). Вони часто бувають окремо по світлу, позах, стилю, зачісці і мейку, локації, обробці… Ділюсь ними з моделлю чи організаторами зйомки, чи з візажистом. І навпаки. Це дуже кльова штука, тоді всім зрозуміло, шо ми робим. Але це не обмежує, завжди залишається місце для якоїсь імпровізації/експерименту, особливо після «основної програми».

— Про обробку. Де для себе визначаєш межу, щоби зупинитися?

— Якшо в результаті фото мають виглядати природньо, то обробляю дуже мало, переважно обмежуюсь кольорокорекцією. Якшо такого завдання немає, то люблю досить сильно/багато обробляти. Обробка впливає на настрій і враження від фото. Тут не маю на увазі, шо чим більше, тим краще, хоча ідеалізувати чи «покращувати» людей теж люблю. Я собі придумав такий аргумент: якшо я міг би так сфотографувати, шоб цих недоліків не було, то спокійно забираю їх у постпродакшн. І ше: якби людина, наприклад, слідкувала за своєю шкірою, то її не потрібно було б ретушувати. І не про вік йдеться.

Загалом фотографія дозволяє видозмінити реальність на свій смак.

 Про стиль і почерк. Як ти собі формулюєш, якими мають бути твої фото, як шукав свій стиль?

— Спеціально не шукав, часто подобається нуар (темна) фотографія, жорстке світло і відповідні тіні. Люблю таке знімати.

— І ше таке. Кілька порад фотографам, котрі починають свій шлях в мистецтво і моделям-простим людям, як фотографуватися (моральний настрой, наприклад) ?

— Фотографам: якшо вибрали цю професію, а вона більше творча, ніж технічна, то фотографуйте те, шо вам справді подобається і проявіть наполегливість, шоб це приносило досить прибутку. Хм, як до себе говорюJ Класно, якшо це зразу вийде, частіше доведеться спочатку поєднувати, але не забувайте про ту мрію, з якої всьо починалось. Бо для чого інакше це всеJ

Іншим людям: ви можете перед дзеркалом визначити кращу сторону/ракурс свого обличчя і вибрати якусь виграшну для вас позу (враховуючи особливості фігури) і використовувати це. Селфі-ера ці навики дуже розвинула в молоді/підлітків.

А якшо в вас фотосесія, то будьте відкритими до фотографа, не соромтесь і не бійтесь його. Уявіть, шо ви ніколи його більше не побачите або шо він не зовсім сповна розумуJ Крім того, щира посмішка переважно викликає приємні емоції навіть в незнайомих глядачів. Не ховайте її.

Анна ЗОЛОТНЮК