У Міжнародний день благодійності, тобто 5 вересня, «Терен» поспілкувався із позаштатним радником Міністерства соціальної політики із питань внутрішньо переміщених осіб Іриною Жигуновою.

Ця жінка – мати п’яти дітей - звикли щодня віддавати часточку себе, свого серця і душі тим, хто цього найбільше потребує. Кілька років тому, ставши керівником благодійного фонду, вона вигадала і втілила ідею «Вікна життя» у Тернополі. Відтоді у пологовому будинку жінка може безперешкодно залишити своє маля, якщо не може його сама виховувати (інші публікації про нашу героїню ТУТ, ТУТ і ТУТ – прим.).

«Без «мандата» радника я могла б і обійтися»

• Пані Ірино, ви ж – багатодітна мати. Як наважилися взяти на себе ще й такий важкий тягар – додаткові обов’язки?
• Стимулом до роботи на громадських засадах і волонтерства для мене завжди були мої діти, моя родина. Я намагаюся бути прикладом для своїх нащадків. Стараюся довести своїм життям, що навіть допомога одній людині може змінити весь світ на краще.

• 

  unnamed (27)

• А статус радника Міністерства вам щось дав? Ви отримали якісь додаткові можливості?
• Цей статус у всеукраїнському масштабі дозволив таким же волонтерам, як я, отримати більше повноважень. Я можу подавати запити в різні державні структури, я можу бути присутня на різних заходах. Втім, у мене і до того були доволі дружні стосунки із керівниками нашого краю, із працівниками управління соціального захисту. Тому без «мандата» радника я могла б і обійтися. Ми на зв’язку - усі 24 години на добу. Без проблем, оперативно вирішуємо усі питання, що виникають.

Натомість паперової роботи статус додав. Ми звітуємо про результати численних моніторингів. Адже стежимо як за дотриманням статусу переселенців, так і за діяльністю управлінь і відділів соціального захисту. Зрештою, статус – це ще й відповідальність…

«Мій чоловік нині перебуває у декреті»

• Волонтерство – це був якийсь душевний поклик?
• Я – мати, а тому дуже добре розумію проблеми жінок із дітьми, а також негаразди жінок, які опинилися у скруті. Це – тема, що стосується різних представниць жіночої статі. Хтось опинився без підтримки, хтось не знайшов розуміння у своїх друзів і знайомих. У який спосіб можна допомогти такій жінці, мені як матері – і зручніше, і зрозуміліше. Якщо я знаю, що можу надати поміч, відмовитися від цього вже не зможу!

• 

  unnamed (28)

• У вас характер такий чи ви не спите зовсім? Де берете на все час?
• Напевно, у мене у добі більше годин і більше днів у році (посміхається)… Просто я вмію організовувати всій день. Не приховую – мій чоловік нині перебуває у декреті із догляду за дітьми. Троє менших дітей ще потребують цього. І він повністю взяв на себе цю роботу. Хоча, звичайно, це не знімає із мене зобов’язань – готувати, прибирати, уроки перевіряти тощо. Але я вдячна чоловікові, що він звільнив для мене левову частку робочого часу.
• Чому взяли під своє крило саме переселенців? Адже допомагати їм ви почали ще до того, як отримали офіційні посади і таке інше…
• Благодійний фонд, який я свого часу створила, мав за мету – допомогти жінкам у складних життєвих обставинах. Жінки, які почали до нас переїздити у 2014 році зі Слов’янська і Краматорська, належали саме до тієї категорії. Ділити: оце – наші, а ви – не наші, не було сенсу. Адже жінки прибували із зони військових дій, із собою мали – мінімум речей. Цей був мій обов’язок як тернополянки – прийняти їх, допомогти, аби вони максимально комфортно тут почувалися.
• Ви ж не тільки дбали про елементарні речі, одяг, а й оселю для декого шукали…
• Усе правильно! І житло шукали, і гуманітарку діставали… Роботу теж шукали для тих, хто міг працювати. Адже на початках державної програми фінансової підтримки для переселенців не було. Звісно, потрібен був підробіток. Жінки самі не хотіли бути у статусі жебраків.

«Особливо швидко призвичаюються діти»

• На які проблеми вони насамперед нарікають?
• Нарікали і нарікають тепер на деякі особливості Тернопілля. Наприклад, практичну відсутність житла для переселенців, проблему із працевлаштуванням на достойно оплачувану роботу і брак гуманітарної допомоги. Адже всі великі благодійні організації, зважаючи на незначну кількість переселенців у нашому регіоні, перебралися ближче до лінії розмежування. Вони фактично закрили тут усі свої програми. Мовляв, давайте раду самі… Можливо, це був правильний крок. Адже переселенців на Тернопіллі – трохи більше 2,5 тисячі. Це – найменша кількість, порівняно із іншими областями. Причому до нас переїздили переважно жінки із дітьми, пенсіонери та інваліди.
• Чи важко їм було звикнути до наших традицій, ментальності?
• Із цим насправді – без проблем. Особливо швидко призвичаюються діти. Натомість переселенцям набагато важче змиритися із думкою, що вони навряд чи зможуть повернутися назад, принаймні – найближчим часом. Багато хто із них, ковтнувши тут свободи, каже: «Якщо ми і не залишимося у Тернополі, то далі Києва не поїдемо!». Вони вже навіть не бачать себе у колишньому оточенні.
• Ви особливо тепло опікувалися однією родиною, де син - інвалід-колясочник. Як у них справи?
• Їм неймовірно пощастило. Вони знайшли родину, що мешкає під Києвом. У Василькові вони мали будинок, яким не користувалися. Його і віддали моїм підопічним. Родина перебралася ближче до столиці. Усе – в інтересах сина, адже він – член збірної України із фехтування для неповносправних осіб. Тепер йому зручно добиратися у Київ на тренувальні збори тощо.

До речі, та жіночка досі часто мені телефонує. Про все розповідає. Вона така емоційна. Мені аж незручно щоразу слухати її подяки. Щоразу дзвонить і каже: «Ой, я не знаю що ми без вас робили б. Ви знаєте, що ви у нас у телефоні записані – «Іра Ангел»?». І це – не єдиний такий випадок. Мені не один переселенець показував свій телефон, і я дійсно у них так записана… Не радник, не волонтер. Напевно, у той складний момент я їм видалася саме ангелом допомоги, підтримки…

• А скільком людям ви вже допомогли?
• Я не веду такої статистики (здивування в очах – прим.). На початках взагалі-то і часу на це не було. До нас приїздили, просто падали в руки з потяга. Кількість була спочатку – шаленою. Словом, було не до підрахунку, адже головною метою було «розсортувати»: визначити нагальні потреби, психологічний стан, на що здатна родина, приживеться вона в місті чи її можна оселити у селі тощо. Тепер уже все по-іншому – ведеться статистика: які проблеми переважають, що насамперед потрібно, а що – на перспективу… Але точного числа тих, кому я допомогла, все-таки назвати не зможу…

Фото зі сторінки Ірини Жигунової у «Фейсбук»