Для фотографа Тараса Хлібовича важливо, щоб про нього згадували. Головне прожити цікаво. 

Люди живуть добре за результатами виснажливої праці. По щучому велінню буває лише в казочках. Але є ще один момент, момент верховенства права і сприянню продуктивної праці як основи благополуччя і достатку. Звичайно, що зараз легко оселитися в інших країнах. Це комфортно, але і нудно. Цікавіше, хоч і складніше, жити в умовах змін, важко, але і цікаво.

Найкращий відпочинок – це зміна обставин звичного життя. Можна відпочити, фізично працюючи. Можна відпочивати тюленем на березі моря. А можна подорожувати, набираючись вражень, які і є найбільшим багатством.

Коли поганий настрій, слухаю музику, різну музику. Від камерної до ембієнт. Зараз «присів» на сучасний скандинавський джаз. Музика завжди є певного роду ілюстрацією того, що переживав у минулому. Але не люблю зациклюватися на минулому, слухаю дуже сучасну музику з різних студентських радіостанцій Америки. Зараз ФМ станцій практично не слухаю, бо там постійно крутять старі хіти, яким як не 20, то 30 років. Дустом пахне!

Дуже не вистачає велосипеда, який дає можливість локально подорожувати.Причому, що цікаво, коли їдеш велосипедом на довгі відстані, то просто фізично відчуваєш, як усі турботи з кожним кілометром відходять. І настає той момент, коли починаєш чути цвіркотіння комах, спів пташок, починаєш розчинятися в оточуючій природі. Це дуже сильне відчуття. Ростик Фук також знає про такі відчуття, він практикує їздити велосипедом нашими провінціями, про що описує  весело і цікаво.

Погода – це тема для розмов, коли нема про що говорити. Погода – це явище, на яке людство за великим рахунком не має впливу. Погода буває різною і кожен її стан по своєму прекрасний. Не люблю, коли холодно. Усе решта мені до вподоби.

Зустріч з кожною людиною – це дар. Усі зустрічі важливі.

Сумнів у власних силах – це нормальний стан душі. Якщо відчуваєш, що досяг якої вершини, як на мене, це ознака зупинки в життєвому русі. Є якісь сумніви – значить, є напрямок руху до довершеності. Важливе досягнення цілі, а не сама ціль.

Вмієш-не вмієш, а треба стримувати певні емоції. Не усі емоції треба стримувати. Але злість – не конструктивна емоція, з нею треба боротися.

Майстрами інтуїції є жінки. Вони краще орієнтуються в ній. Інтуїція, як на мене, це в певній мірі передбачення подій в майбутньому. Якщо прорахунок можливих варіантів розвитку подій можна назвати інтуїцією, тоді так, користуюся нею. Хоча бувають моменти в житті, коли часом ну просто категорично не хочеться щось робити, шукаєш причину це не робити. А через якийсь час вияснюється, що це було правильним рішенням. Це як з військової мудрості: «Не спіши виконувати наказ, бо його можуть відмінити».

Релігія – це інтимна справа. Спочатку треба визначитися з терміном «віра». Для одних це мало не рефлекторне дотримання певних канонів і правил. Для інших – це стан душі, дороговказ в житті. Ще для інших – порожній звук. Головне – поважати вибір кожного.

Зневіра – це розуміння того, що щось пішло не так. З цим стикається кожна людина. Але якщо одних це є причиною для розпачу, то для інших це є прекрасною нагодою почати щось з нуля.

Доля – це наслідки вчинків в минулому. Тому кожен сам собі коваль свого щастя. Десь колись не прослухав уроки в школі, не прислухався до порад інших – будеш мати проблеми. Тоді навіщо скаржитися на долю, якщо її автором є ти сам.

Чудеса, містика – це те, що не можеш описати доступними тобі знаннями.Мобільний зв’язок чудо в наш час? А міг би бути чудом в Середньовіччі. Все, чому ми не можемо дати якесь пояснення, ми наділяємо містичними властивостями.

Смішно сказати, але коли гуска сичить і біжить до мене з випростуваною шиєю, то чогось відчуваю, як волосся на голові стає дибки. Самому смішно з того, але так є. То такий атавізм з дитинства, боявся гусей тоді.

Смерть – це  природна зміна поколінь. Було б дуже зле, якби старі покоління людей зі своїми фобіями і переконаннями заважали жити новим поколінням. Зрештою, не треба смерті, аби зрозуміти, що конфлікт поколінь є серйозним гальмом в розвитку нашої країни.

Хотілося б вірити в реанкарнацію. Чесно, коли бачу англійські фільми про початок минулого сторіччя, коли бачу манірних джентльменів в твідових костюмах, білих сорочках, то відчуваю якусь ностальгію. Ніби це колись бачив. Щось в тому є. Ну, раз нема тому якогось притомного пояснення, включаємо режим містики.

Дружба – це такі стосунки, які змінюються з часом, але є певні сталі стосунки.Дружба – це те, чим досить часто розчаровуємося.  Звичайно, що є такі люди, яких можу назвати справжніми друзями, але їх коло дуже обмежене. Бувало, що мене зраджували ті люди, яких вважав друзями.

Часто сімейне життя стає серйозним конкурентом дружбі, на дружбу не стає часу, зустрічі стають винятково нерегулярними. А при зустрічі розумієш, що нема про що говорити з друзями. Бо і ти, і друзі живуть іншим життям, різним, і не завжди таким самим життям, в якому живеш щодня. Для дружби важливе щоденне спілкування, спільні теми зацікавлень. Коли цього нема, дружба плавно переходить у вимір минулого. Згадайте, як проходять зустрічі випускників, особливо після 20 років. Після обнімашок усі починають розпитувати одне одного про життя. А далі настає мовчазна пауза, яку вимушено перебивають «віночєрпієм і чрєвоугодієм».

Батьки є батьками, люди зі спеціальним статусом. Це не завжди дружба. Але дружба з батьками – це великий привілей.

Пробачити – це у більшості випадків вимушений крок.

Хочеш-не хочеш, а мусиш довіряти людям, в загальному. Але ця довіра має різні ступені. Коли був не в Україні, то часто планувалися події, які визначалися довірою кількох людей, які виконували певні ролі в цій події. Бувало, що ланцюжок був з 5-6 людей. І все працювало. В Україні це практично нереально, щось заплануєш, понадієшся на одну людину, і та запоре справу. З відповідальністю в Україні чомусь сутужно. Навіть не можу пояснити це явище.

Про кризу в 40 років кажуть просто, як про долю. Коли починають згадувати минуле, обдумувати можливі варіанти розвитку подій, то хтось може і впасти в депресію. Це не має жодного сенсу, бо нічого не змінить. Треба жити далі і рухатися вперед. І не важливо, скільки в цьому житті проживеш. Головне, аби потім тебе згадували.

Часом ходжу старими цвинтарями. Старі пам’ятники, є старі фотографії власників цих пам’ятників. І так дивишся на цю фотографію і хочеться уявити, яким було життя цієї людини. А нічого не знаєш. І найстрашніше буде, коли  в майбутньому на чиюсь фотографію будуть дивитися і будуть будувати версії про життя покійного. І нікого не буде цікавити статки померлого, а от життя його буде цікавим. Але чи буде воно відомим в майбутньому – це ще те питання.

Не можна ні про що жалкувати. Ми вже не маємо жодного впливу на минуле. Що сталося, те сталося. Краще думати про сьогодення, аби потім не жалкувати в майбутньому

Часом соромно за країну, яка топчеться на місці, постійно генерує якісь скандали і впевнено прямує в напрямку країн третього світу.

Любов – це психологічна залежність від чогось. Наприклад, від пива, ковбаси, грошей і так далі. Кохання – це те, про що співають в піснях. Причому співають про букетно-конфетний період. І практично не співають про будні сімейного життя. Дивно, нє? Це складна суміш наявності певних феромонів, вправності в етикеті, порядності і надійності. Зараз ще стало актуальним майновий стан.  Все так само, як у райських пташок – пафосна демонстрація кольорового пір’я!

В Чикаго часто бував в книжковому магазині «Border’s» і звернув увагу на аномально велику кількість дівчат з Азії, кореянок, в основному. Запитався у однієї, що вони тут шукають. Відповідь шокувала мене. Вони шукають наречених! Розрахунок такий – в книжний магазин приходять вчені розумні люди, а значить, в майбутньому стабільно успішні чоловіки. Наші дівчата шукають наречених в… барах і ресторанах. Такий це світ цікавий!

Щастя – це перманентний стан в житті на шляху досягнення успіху, цілі.Досягнення мети не дає відчуття щастя. А от рух до мети  і є щастям.

Наталя ЛАЗУКА

Джерело: Про Те