Мені далося важким рішення виїхати, бо в бомбосховищі було багато дітей, багато людей, які були налякані. І саме Патрік — собака-психолог, собака-антистрес — їх заспокоював. Тому, коли я його забирала, розуміла, що позбавляю дітей, людей, які психологічно потребують допомоги, цього насправді цілющого контакту з твариною, - ділиться спогадами переселенка 41-річна харків'янка Ольга Іванова. Про це пише сайт migration.lyuk.media.

Харків - Тернопіль

Звісно ми з чоловіком готувалися до можливого вторгнення заздалегідь. У нас був рюкзак з документами, гроші, але найголовніше — були зібрані речі собаки, його корм, миски. Тобто ми розуміли, що це все може бути, але все ж таки сподівалися, що в XXI сторіччі ми матимемо економічну війну, політичну, а ніяк не таку, де будуть стріляти… Тож ми прокинулися, почувши вибухи, і спокійно зібралися.

Мені завжди було цікаво, як я себе буду поводити у стресовій ситуації. Так от я виявилася людиною, яка робила чіткі кроки: ми зібрали батьків, перебралися в дім, де було бомбосховище, і всі разом пережили ці два тижні. 

Поїхати з рідного міста було найскладнішим рішенням у моєму житті, бо ніхто з моїх близьких не хотів залишати Харків. Кінець кінцем, їхали через нашого собаку Патріка, бо він любить гуляти по дві години зранку і ввечері, не боїться вибухів й не розумів, чому йому більше не можна спокійно гуляти. Мій Патрік, семирічний голден ретривер, вже дорослий пес, але в душі — дитина. А ми жили в районі, де обстрілювали ОДА, де дуже близько щось вибухало. 

Мені далося важким рішення виїхати, бо в бомбосховищі було багато дітей, багато людей, які були налякані. І саме Патрік — собака-психолог, собака-антистрес — їх заспокоював. Тому, коли я його забирала, розуміла, що позбавляю дітей, людей, які психологічно потребують допомоги, цього насправді цілющого контакту з твариною. Бо він їх заспокоював, ложився біля них, давав себе гладити. Коли лунали сирени, він знав, де несучі стіни — чи то у квартирі, чи то у бомбосховищі — і чекав, поки ми всі там не сядемо.

Та все ж через два тижні після початку повномасштабної війни разом з чоловіком ми прийняли дуже складне для себе рішення виїхати з Харкова, не знаючи куди саме. 

Напрям обрали до Полтави, де живе наша знайома аспірантка, яка була готова нас прийняти. Вирішили хоча б добу-дві там видихнути від вибухів і подумати, що робити далі. Проте люди там були ще більш налякані, ніж ми, сказали, що всі мости заміновані, їх підірвуть і ми не зможемо виїхати. Тож ми зрозуміли, що треба їхати далі.
 
Далі в нас був Кропивницький. Їхали трьома машинами, з собаками, дітьми — то були люди майже незнайомі, сусіди, друзі-собачники. По черзі заправлялись, у когось не було бензину, ми переливали з каністри. В Кропивницькому нам дали гуртожиток, переночували, заправилися і далі поїхали на Умань. 

Цей проміжок долали дуже довго, стояли в пробці, тобто приїхали вже вночі, після комендантської години. Там у громаді була дуже класна школа, нас зустрів голова громади і сказав, що ми можемо спати у спортзалі на матах з усіма. Там були собаки, кішки, діти, люди похилого віку — людей 70 точно. Місцеві нам картоплю зварили, консервацію відкрили, дуже класно нас приймали.

Зранку поїхали до Вінниці, до вечора добралися. Там також був гуртожиток. Переночували і зранку поїхали, бо хотіли встигнути засвітла попасти кудись далі, на Західну Україну. Але куди саме — не знали, бо щоразу були якісь проблеми — пробки, відсутній бензин. Тож ми ніколи не добиралися до міста, куди планували напередодні.

Загалом ми їхали п’ять діб машиною через Полтаву, Кропивницький, Вінницю і нарешті прибули до Тернополя — дуже класного маленького українського містечка. Взагалі ми думали їхати до Львова, Чернівців або до Івано-Франківська, але в Тернополі в нас є колеги.

Я викладачка з менеджменту і науковець за фахом. До речі, це мені дуже допомогло, бо в кожному місті ми ночували саме в інститутських гуртожитках. У Тернополі є виш-побратим мого університету — Західноукраїнський національний університет, його ректор запропонував нам залишитись пожити в гуртожитку та викладати цьому виші.

Андрій Ігорович був перший, хто зателефонував і сказав: «Скоріше приїжджайте до нас, ми приймемо всю вашу сім'ю і собаку». Тож ком'юніті науковців виявилась для нас потужною рятівною силою. Зараз у нашому гуртожитку проживає дуже багато саме викладачів з дітьми, собаками та кішками.

Взагалі у нас було таке відношення до житлового питання — якщо це не зйом квартири, то це тимчасово, а якщо тимчасово, то хай буде гуртожиток. Не хочемо поки тут знімати житло, бо в себе в голові розумію, що місто класне, зелене, люди загалом позитивні, допомагають, але я все одно хочу додому.

Зараз я викладаю лекції в університеті онлайн, працюю як науковець при академії наук. Ще я менеджер з навчання та розвитку в українській IT-компанії. Тут, в Тернополі, завдяки науковій спільноті влаштувалася на роботу в Західноукраїнський національний університет. Завдяки цьому проходжу свій персональний челендж: все життя в Харкові я говорила російською, а тут у побуті і на роботі маю бути україномовною. Це дуже класна практика і нагода заговорити нашою рідною.
 

Для себе я вирішила, що без чоловіка країну не покину. Мені хочеться бути ближче до тих, кому я можу бути в нагоді. Я розумію, що можу допомагати і здалеку, як це багато хто робить. Але хочу частіше бачитися зі своїми — для мене це ланочка, яку я не хочу переривати. 

Тут у Тернополі у нас запитують: «Який у вас план Б?». Якщо тут почнуть бомбити, ми повернемося до Харкова. Такий у нас план Б. Або коли припинять гасити по нашому місту, бо я переживаю за наших з чоловіком літніх мам і собаку. Але повертатись, безумовно, хочу, бо дуже люблю своє місто, де гуляла з подружками, з мамою, де ходила на побачення.

Записала Альона Воробйова
Фотографії — Владислав Євдокимов