Ще з дитячих літ Марія Капляр приглядалася до узорів на полотні, з пильністю та уважністю стежила, як вправні руки досвідчених вишивальниць творили справжні шедеври мистецтва. Про це пише «Сільський господар плюс».

Минули роки, і тепер уже, знаючи свою справу, майстриня вишивки Марія Степанівна створює роботи небаченої краси: вишиті її руками рушники, скатертини, серветки, доріжки,  подушки, святково та велично прикрашають оселю. Її чоловік з повагою ставиться до захоплення дружини і терпеливо та з турботою допомагає їй у домашніх справах, дозволяючи втілити на полотні свої задуми. Подружжя Каплярів разом уже майже 60 років, виховали двох дітей – дочку Олену та сина Романа, тішаться чотирма онуками та шістьма правнуками. У кожного з них є найцінніші подарунки – вишивані сорочки люблячої дружини, матусі, бабусі та прабабусі. Чоловік Микола Михайлович у своєму гардеробі має вишиті дружиною сорочки на будь-який смак, багатьох кольорів, для різноманітних подій.

Шістнадцятирічною дівчинкою пані Марія покинула батьківську сім'ю, а водночас і рідний хутір Теклівка, й приїхала у мальовничі Заліщики заробляти собі на життя. Спочатку працювала на кухні в лікарні. Згодом закінчила курси медсестер, і  відтоді аж до самого виходу на заслужений відпочинок її життя було тісно пов'язане з галуззю охорони здоров'я. Спочатку працювала лаборанткою санітарної гігієни в баклабораторії, а згодом її скерували на навчання в Тернопільську обласну санстанцію, де отримала посвідчення з дозволом працювати баклаборанткою.

Переломним періодом, що вніс свої корективи у її життя, був 1986 рік, коли службою охорони здоров'я Марія Степанівна була направлена на ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС. Трудилася там цілий місяць, бо не було заміни. Після повернення додому це перебування відгукнулося погіршенням самопочуття. Проте Марія Степанівна завдяки своїй силі духу та усвідомленні того, що її зусилля та професійні навички були спрямовані на користь людям, завжди знаходила в собі сили долати будь-які труднощі. Щоліта впродовж понад 20 років була старшою вожатою у дитячому оздоровчому таборі. А згодом в літній період їздила на сезонні заробітки за кордон, щоби разом із чоловіком збудувати своє родинне гніздечко – оселю, яка нині гуртує, збирає в дружнє родинне коло найдорожчих їхньому серцю людей.

Завжди привітне  та гостинне подружжя Каплярів має чимало друзів. Охоче відгукується на прохання тих, хто в той чи інший спосіб потребує їхньої допомоги. І рідні, і чужі для них – свої. Не залишились осторонь людської біди й тоді, коли розпочалася повномасштабна війна: у своєму обійсті прихистили сім'ю переселенців з Києва.

У візерунках долі Марії Капляр було чимало й сумних кольорів, але через призму добрих і світлих відтінків її душі їхня палітра набуває особливого змісту: усе невеселе забувається, а радісне примножується. Пані Марія завжди з вдячністю згадує своїх наставників, які допомагали їй на життєвій стежині, не оминає добрим словом колег друзів, знайомих, і всіх, з ким перетиналися її шляхи. Також і вона залишає у людських серцях лише добрі спогади та приємні враження від спілкування.

Як і всі ми, пані Марія мріє про закінчення війни. Вона твердо переконана, що з Божою допомогою ми нарешті здобудемо мир, розвіється все зло та ворожнеча і вже більше ніколи на долю нашого народу не випаде випробування війною.

Іванна МИХАЙЛЕНКО