Тернопільський журналіст Назарій Наджога ділиться з нашими читачами своїми спогадами про перебування на території так званої «ДНР» та як його вербували представники московських спецслужб. Пропонуємо розповідь Назарія у двох частинах.

Короткий вступ

Мабуть, цю історію краще розповідати від першої особи однини. Так чи інакше, я це все пережив на собі, побував на допитах, перетинав пішки кордон, проходив блок-пости.

Мене не раз запитували: тобі не страшно? Звичайно, страшно. Страх – захисна функція організму – і я боявся. Адже міг опинитися за ґратами не де-небудь, а на території держави-агресора, бо запідозрили в мені екстреміста. Міг бути розстріляним бойовиками НЗФ, коли б виявили те, що я консультувався з СБУ щодо своїх поїздок. Міг бути посаджений на багато років «на яму». За таку роботу, яку вдалось мені провести в Донецьку, «сєпари» засуджують громадян України на 15 років «їхньої» тюрми.

Нівелювали страх приклади моїх друзів, які пішли на війну, пішли захищати Україну від агресора з північного-сходу. Надихали героїчні вчинки, книги про повстанців, реальні історії з життя і боротьби проти окупантів.

Раніше сайт ГО «Детектор Медіа» оприлюднили відео з посиланням на прес-службу СБУ, де я розповідаю, як бойовики ОРДО намагалися завербувати тернопільського журналіста. На цьому відео я більше акцентував увагу на пропозиції так званої «сотрудниці сепаратиського міністерства інформації» щодо співпраці, словом, вербовки.

Зараз зупинюся на деяких інших моментах своїх поїздок в Донецьк. Ці моменти ще досі яскраво миготять перед очима. Перший раз на Донбас. 2014 рік.

Наприкінці червня 2014 року через мережу Фейсбук познайомився з Маріною Бережньовою. Мені хотілося побачити на власні очі, що все ж таки відбувається в Донецьку. Хто вони українці, які пішли зі зброєю проти власної держави? Чи має силу над ними російська пропаганда?

У повідомленнях та телефонних розмовах  Маріна Бережньова не назвала своєї посади в структурах бойовиків так званої «ДНР». Однак, запевнила, що моїй безпеці, як українському журналісту, нічого не загрожує.

13 липня 2014 я вперше в житті приїхав в Донець поїздом. Попередньо було домовлено: мій приїзд лиш на три дні, тобто у вівторок 15 липня я маю повертатися назад. З собою взяв лиш невеликий фотоапарат.

Оскільки я приїхав на такий короткий час, журналістську акредитацію в так званому «міністерстві інформації ДНР» мені не видали. Хоча я був одним з найперших українських журналістів, які приїхали в Донецьк від початку бойових дій на Сході України.

Перебуваючи в приміщеннях згаданого «міністерства», Маріна Бережньова повідомила мені, що вона виконує обов’язки зам. міністра інформації.

Також  мене направили на бесіду з невідомим мені представником новоствореної нібито спецслужби, яку тоді найменували в Донецьку доволі гучно – «НКВД», а нині ця структура бойовиків більш знана як щось схоже на «МДБ». Ця зустріч відбулася в будівлі з вивіскою українською мовою «Прокуратура міста Донецька».

Після спілкування-співбесіди «енкаведист» не заперечив проти мого перебування в Донецьку, але ніяких гарантій безпеки не давав. Ним мені строго-престрого заборонялося спілкуватися з озброєними людьми.

В принципі, зі мною нічого поганого й не сталося. У супровід мені був наданий журналіст від міністерства інформації, аби, вразі чого, було відомо, що зі мною трапилося. За одно я був під контролем. Чоловік передпенсійного віку. «Дядя Сєрьога» – я його так називав. Член вже забороненої на даний час комуністичної партії України. Він жив в Ясиноватій, належав до структури сепаративного «прес-центру ДНР».

Учасників військових формувань ми оминали. Спілкувалися лише з цивільними в розбомбленому Петровському районі Донецька, за виключенням лише  двох озброєних осіб, які нашу групу зупинили. На щастя, до перевірки моїх документів люди з російськими шевронами не дійшли. Дядя Сєрьога сказав їм, що я теж з «сотруднік прес-центру ДНР».

Як і було домовлено, 15 липня я поїздом Маріуполь-Донецьк-Львів виїжджаю з Донецька в Тернопіль. За вікном вагону чутно вибухи в донецькому аеропорту. З візиткою Яроша по території Росії. «Счас прідут врачі». Щоб зрозуміти настрої Донбасу і чи збережеться цілісною Україна в умовах бойових дій, трьох неповних діб життя «там» аж ніяк недостатньо. У квітні 2015 року я вдруге напрошуюся в гості до Донецька. Хотілося встигнути на 9-те травня, а раптом вдасться при «святі» більше дізнатися. І може би встиг, коли б не ФСБ Росії.

На той час Служба безпеки України запровадила для журналістів акредитаційні картки в зону АТО. Не ризикнув їх отримувати. По-перше, бути акредитованим СБУ і з цим документом потрапити в Донецьк – рівноцінно самогубству. По-друге, не раз тоді звучали повідомлення ЗМІ, що через лінію зіткнення утруднене автобусне сполучення, бо ведуться бої.

Отож, за домовленістю з Маріною Бережньовою (вона змінила посаду на початку 2015-го, але продовжувала працювати в так званому «мінІнфо»), я поїхав в Донецьку область через територію Росії. Зокрема, мій маршрут прямував з Харкова на Ростов-на-Дону і далі автобусом в Донецьк. Виїхав з Тернополя в Харків 7-го травня, 8-го ввечері на Ростов, 9-го зранку в Донецьку область.

По дорозі до Ростова ніде затриманим не був і те, що я журналіст, нікому не признавався.

Пригоди почалися на кордоні між Україною та Російською Федерацією. Під час проходження паспортного контролю на російському пропускному пункті Авіло-Успенка прикордонниця пильно вдивлялася у мій паспорт. Я народився у Львові, майже все доросле життя зареєстрований в селі недалеко Тернополя, звідки походять мої батьки.

Моє місце народження і реєстрація місця проживання зацікавила прикордонників Росії. Вочевидь, психологічно спрацював штамп – «он бандєровєц». Їх здивувало, чому ж молодий чоловік з Тернополя їде в Донецьк. Мене відвели до кабінетів, де сиділо два «феесбешника». Це було близько другої години дня.

Допит був схожий на американську гру у «доброго і поганого поліцейського». Один феесбешник матюкав, сварив, інший – говорив спокійно і ввічливо. Їм я сказав, що журналіст з України і в «Міністерстві інформації ДНР» погоджено мій приїзд.

Втім, вони не вірили, що все так і є. Мене відвели в «комнату врємєнного содєржанія» і зачинили, позбавивши усіх речей, документів та засобів зв’язку. Далі сталося те, що не очікував ні я, ні усе ФСБ на кордоні.

Поки я сидів у прикордонній тюрмі, в моїй сумці з-під ноутбука співробітники ФСБ  виявили «візитку Яроша». Хто такий Дмитро Ярош і який страх наводить його візитка на противників, думаю, розтлумачувати не треба. «Злий» феесбешник прибіг до мене і з ревом лева запитував: «Откуда у тєбя візітка Яроша?! Ти кто такой на самом дєлє?! Какіє у тєбя заданія от «Правого Сєктора»?! Какіє заданія от СБУ?..».

Чесно кажучи, я сам був у шоковому стані, бо виходить майже добу перебуваю на території Росії зі символікою забороненої там організації. У мене візитка «Правого Сектора» дійсно вдома була, як сувенір, але я не сподівався, що при складанні речей в дорогу цей сувенір поїде зі мною.

Два «феесбешники» спершу мені грозили трьома роками російської  тюрми за «візитку Яроша».

- Ти же понімаєш, что ти по рускім законам екстреміст? Та єслі би нє мі, то тєбя деенеровци  расстрєлялі. Ми би только автомат услишалі і понялі, что тєбє пустілі пулю в лоб, – зривався на мені майор-феесбешник, мовляв я йому дякувати маю.

Інший говорив м’якше:

- Ну ти же понімаєш, ми ім помоґаєм. Давай, посіді, подумай нємноґо і рассказивай за чєм ти єдєш.

Розумів одне: хоч один спогад проявиться про СБУ, де я від офіцерів отримав низку рекомендацій, і мені гаплик. Тому розповідав їм про своє життя, яке досить насичене подіями. Звертав увагу на власну творчість, мовляв, мрію стати письменником. І їду в Донецьк за сюжетами з реальних подій.

Та все ж вони не йняли віри і страшили: «Счас, ми визвалі врачєй, оні сдєлают тєбє укол, і ти всю правду нам раскажеш».

Під час допиту наказали роздягнутися до гола, перевіряли таким чином, чи нема на мені націоналістичних чи «фашистських» татуювань. Тіло в мене чисте і, незважаючи на моральне приниження, я роздягнувся, аби їх заспокоїти. Мене то заводили в «комнату содєржанія», то виводили на допит, постійно нагадуючи, що прийдуть «врачі і сдєлают укол».

Допитів було не менше восьми, як дружелюбних, так і принизливих з нецензурною лексикою від співробітників ФСБ. Доволі часто в моїй присутності хтось телефонував на службовий телефон в кабінеті. Було чітко зрозуміло, що про мене йде мова.

Перебуваючи вже більше двох діб в дорозі, я майже нічого не їв. Просив у феесбешників хоч шматок  хліба, але крім попити води, нічого більше не дали.

Мав сигарети з собою. Той типу добріший «феесбешник» сигарет не мав і просив їх у мене, хоча моїх 5 пачок «Вінстона» і так лежали в нього. Кілька разів виходили разом курити. Я запитав його на перекурі, скільки мене ж тут триматимуть.

- Нє знаю. Прідут врачі, сдєлают тєбє укол, а там посмотрім. Аднаво вашево мєсяць калолі, сдєсь держалі. За мєсяць он раскалолся, і ми єво атпустілі.

Правда, а може психологічний метод залякування звучав в його словах? Не в моїй ситуації було ставити йому уточнюючі питання.

Він після цього перекуру завів мене знову в «комнату врємєнного содєржанія». Не знаю, в котрій годині я востаннє зайшов в «комнату». Якраз вечоріло. Сонце на половину занурилось в горизонт Донецького краю. Більше мене не викликали. Сидів і молився на самоті.

Близько половини дванадцятої ночі мене виводять з «комнати врємєнного содєржанія» і кажуть «собірать вєщі». Я просився заночувати на прикордонному пункті, бо ж опівніч – куди далі?

Голодний. А через триста метрів озброєні деенерівці, і не знаєш чи хто чекає з «МінІнфо». Та мені сказали забиратися.

– Відіш там свєт? Там твая Україна! – сказав на прощання той добріший «феесбешник», показуючи на Успенку, де рік до зазначених подій стояли українські прикордонники.

Остання річ, яку він віддавав, була «візитка Яроша».

Я йому сказав: заберіть собі цей сувенір, бо далі з ним боюся добиратися. Він взяв.  Я навіть не сподівався, що цю ж «візитку» скоро знову побачу.

Назарій Наджога

Продовження читайте на сайті «Терен» 05 листопада о 20 годині.