Чому варто їхати в Бережани спекотного дня? (фоторепортаж)
У п’єсах (принаймні, класичних) діє правило єдності дії, місця й часу. Остання в часі поїздка до Бережан мені видалась саме такою ідеальною дією в ідеальному місці в ідеальний час.
Стосовно останнього – то це, звісно, як з якої точки зору глянути – я вибралась у місто в один із тих днів, коли здається, що температура значно ближча до субтропічної, як до континентально помірної, а насичений режим мандрівки рішуче усуває можливість сієсти. Проте в тому запамороченні були й свої вигоди.
Місто постає таким-собі розпеченим зліпком образів: вулиці, проходи, сходові майданчики, балконні галереї, таємні двері, кахлі, склепінчасті стелі та вітражі.
Опівденний демон дивився очима химерностей – фантастичні створіння на банку; Гермес, що оглядає відвідувачів пошти, обіруч від нього каріатида та атлант; тягну руку, аби відкрити двері – й помічаю, що ось-ось торкнуся розігрітого хвоста якогось птаха; до речі як вам різьблені почвари?; а жіноча голівка античного штибу на заслонці пічки?
І це я ще й не починала про тіні. Опівдні вони – повноправні мешканці міста. Множачись, творять півреальну частину, образ подвоєний та перекроєний з фантасмагоричними лініями та візерунками. Все побачене накладається так, що потім не розбереш, де сон, а де ява (як писав класик). З’являються допельгангери деталей, згага жене шукати сутерини, а як ні, то бодай внутрішні подвір’я, сходові майданчики й там вмощуватись, намащуючи згладжені промені на кахлю.
Бережани дивують щойно приїжджаєш туди і продовжують забивати памороки дещицями впродовж усієї мандрівки. Потрапляю у пастку ринкової площі з її середньовічним осердям, входжу в латеральні вулички, занурююся у дворики. За тим ледве встигаю помічати балкони, де позначені дати будівництва кам’яниці. Мені врізавсь у пам’ять, де цифри сплелись у 1880, поряд — монограма з непотлумаченими літерами. Нижче – двері — які обрати? Найдавніші тут часів пізнього Бароко. Я ж найбільше люблю стрункі й видовжені, з подовженими візерунками — у стилі сецесії. Відкриваючи кожні, потрапляю в приємну півтінь, ступаю холодними кахлями, розглядаю їхні візерунки, деформовані умбрами, піднімаюсь на сходовий майданчик. Через завісу вітражу проступає внутрішнє подвір’я. Далі можна на балконні галереї, що оповивають будинок. Оскільки чужинці тут бувають рідко, це невід’ємна частина приватного простору — сушиться білизна, позаховані незліченні скарби.
Отак – різнорівнено – запізнаюсь з Бережанами горішніми та нижніми, масштабними і маленькими. Щойно була майже у сутеринах, а тут піднімаюсь, аби побачити півзруйнований внутрішній двір готелю «Європа», що свого часу був одним із найкращих тут.
Намотую кілометри, розмотуючи Аріаднину нитку. Плавлюсь й плаваю «на хвилях Амура», цебто у величезній любові до цього міста, що відкривається й показується в усій красі.
Анна ЗОЛОТНЮК
Фото автора
