Про що мовчать чоловіки? Про різне. Властиво, це різне втілилося у збірці, написаній сучасними українськими письменниками «Про що Він мовчить». Є у ній і твір тернополянина, котрий нині мешкає у Кракові, Святослава Чернія. Він автор книжок «Теплі Історії Мрійника», «Теплі Історії для Неї» та «Пригоди Хоботовичів». А в центрі оповідання зі збірки - батьківство з його відкриттями й переосмисленнями. Отже про це ми й поговорили — як батьківство впливає на письмо та погляди на життя, навіщо проговорювати цей досвід і як змінюється батьківство. 

— Привіт, Святославе, не можу стриматися від каламбурного, а проте дуже серйозного запитання. Про що ти мовчав до того, як стати батьком? Про що дозволило тобі сказати батьківство? 

— Власне, я не мовчав. Я любив полемізувати на теми, в яких абсолютно не розбираюсь. А з появою дитини мій характер врешті став... більш стереотипно чоловічим чи що. Я собі почав крадькома призбирувати новий досвід, мовчки (сміється — А. З.). Коли прийшла  пропозиція стати співавтором у «Про що Він мовчить», у мене вже була приблизно сформована історія.

Батьківство дозволяє мені говорити про те, що чоловік... ну, він не перестає бути чоловіком, коли підтирає дитині зад чи відводить в дитсадок. У Польщі, до речі, в основному й чоловіки відводять (хоча, то випливає з моєї внутрішньої статистики).

— Загалом, чим стало батьківство для тебе? 

— Це однозначно зрілість. Все, що було до цього — це, хоча і важко визнати, тільки симуляція зрілості на основі прочитаних книжок, спостереження, розповідей знайомих. До контролю над серйозними ситуаціями, а що більше відповідальністю, я емоційно насправді не був готовий. 

Батьківство — це правдивий портал у зрілість. Тут ще цікава штука, бо до Батьківства ніхто і ніколи не готовий (якщо це перша дитина). В нас є різні знайомі. І двадцять їм чи сорок, все одно переживають той самий шок, потрясіння та радість відкриття. Ті самі емоції.

— Властиво, говорячи про батьківство, ми частіше говоримо про жіночий досвід. А чому важливо, на твою думку, проговорювати й чоловічий? 

— Бо чоловік такий самий учасник сім’ї, як і жінка. Сучасні механізми співіснування в інституті сім’ї, як і ролі чоловіка та жінки, дещо видозмінюються. Це добре. Важливо пам’ятати, що кожна людина — то індивід. Я, наприклад нелогічна людина, але мушу відповідати стандартам «математичного чоловіка», планувати бюджет і орудувати молотком, а є висока ймовірність, що я б краще впорався на кухні, готуючи дитині пюре у формі песика (сміється — А. З.).

Також важливий елемент про чоловічі ролі та права в батьківстві — це тема насилля, а також те, що витікає з цього — тема розлучень та «поділу» дитини. Чоловіки все частіше піддаються сімейному насиллю. (Шок і нонсенс, але... факт) У цьому контексті в чоловіка немає жодних прав на дитину в разі розірвання шлюбу. Я не знайшов жодного прецеденту, де дитину б передали чоловікові, хоч він і на це заслуговував, за винятком коли дружина визнана «непочитальною». Якщо зараз тенденція йде до міжстатевої рівності, то це дуже важливий аспект, який варто порушувати в дискусіях.

— І, ось знаєш, у літературі іноді говорять про жіночу та чоловічу. Жіночій в такому контексті відводиться дещо маргінальна роль, бо ж основна маса творів написана чоловіками. А ось у темі батьківства все навпаки. Як думаєш, у чому особливість батьківських голосів?

— Може зараз скажу щось контроверсійне, але фраза Cherchez la femme — це абсолют. Підсвідомо всі чоловіки пишуть для жінок, навіть якщо це посібник із патологоанатомії, така наша біологічна природа... Хтось накачаним торсом, хтось книжками... але все для жінок. Ну і жінки... на жаль, вимушені в основному писати для жінок, бо чоловіки апріорі менше читають...

Щодо літератури для дітей, то я думаю, що тут теж будуть якісь відсоткові зміни щодо статі авторів дитячої літератури. У порівнянні з 70-тими роками сучасний батько проводить зі своїми дітьми у сім разів більше часу. Тобто, 50 років тому — це було всього лиш 15 хвилин на день, зараз це вже від однієї до двох годин. І думаю, тут йдеться про конкретну ефективну взаємодію, а не про присутність в одній кімнаті.

Pasted

— Розкажи про свою історію в збірці «Про що він мовчить». Що тобі важливо було у ній проговорити? 

— Перші кілька місяців після народження Софії в мене було враження, що це розіграш. Якісь люди поїхали у відпустку і залишили нам свою дитину «на зберігання». Потім я прочитав, що в чоловіків так є. Ми починаємо сприймати дитину аж коли з’являється так звана інтеракція, можна відкривати дитині світ і почуватися корисним. А до того моменту, без купюр, у житті дитини є тільки мама і ще якісь чужорідні запахи «з руками».

Тому в історії мені було важливо зафіксувати момент, коли я зрозумів, що я таки батько і це таки моя дитина. Разом із тим батьківство з перспективи чоловіка — це ще про кордони та суспільну відповідальність. Ти на певні ситуації за участю дітей дивишся вже з перспективи батька. Тиждень тому, в горах бачив двох дівчат, років дванадцяти й восьми. Вже сутеніло, а вони йшли вгору і несли санки. Коли бачу дітей без батьків, автоматично запалюється сигналізація... «Батьки там позаду», — каже мені старша. Зійшов метрів двадцять і причепився до чоловіка, щоб підтвердив, чи то точно його діти. Раніше я б собі максимум зафіксував факт, що їх бачив, але нікого б ні про що не питав. Є батьки, які несуть відповідальність. І якщо відпустили дітей з санками в гори самих — то їхні проблеми.

— До речі, розкажи про своє враження від цієї збірки. Як вважаєш, у чому її сила? 

— Її сила в тому, що вона є. Я не читав її у зверстаній версії, але... ну то шлях до порозуміння між статями... Дивлячись на статистику розлучень, постає дуже багато запитань і навіть підозри — а чим люди думають. Насправді дуже велику кількість шлюбів можна було б врятувати та розвинути, але все сиплеться через те, що люди мало спілкуються в парі. А це саме книга — діалог, на мою думку.

— Зараз ти мешкаєш у Польщі й, принаймні, стереотипний погляд на батьківство в західніших країнах, каже, що там більше прихильник нової маскулінності. А що помічаєш ти — які там особливості батьківства? 

— У мене колись була така теорія (відповідно до наукових засад вона на теорію не тягне, але) так званого «пісочного годинника». Це коли циклічно змінюється все. Якщо я добре розумію дефініцію «нової маскулінності», зараз якраз золотий етап коли чоловік все ще з цигаркою в зубах, все ще з волохатою рукою пропахнутою машинним мастилом, але вже робить речі стереотипно йому невластиві... Типу, читає дітям казку і (увага) йому це в кайф, миє посуд і не соромиться цього. Може дружині нігті намалювати... В Польщі це стандарт. Бути пасажиром, коли жінка веде авто, чи поки жінка розплачується в супермаркеті пакувати сумки. Нормально. Гармонійно. 

Правда, далека перспектива такої моделі — чоловіки стануть надзвичайно інфантильними... Настане момент коли у глобальному масштабі буде тренд надміру емоційного чоловіка і спокійної жінки-воїна... Чи погано це? Думаю, що ні.

Анна Золотнюк

Фото надав Святослав Черній