В Тернопіль їде банда зі своїм «Дизель Шоу» (фото)
В невеличкому кафе в центрі Тернополя чекаємо на гостей. Команда «Дизель Шоу» вже полюбилася українському глядачеві і тому налаштовуємося на зустріч зі справжніми зірками. Натомість в кімнату заходять люди, які відразу наповнюють маленьке приміщення позитивом, гумором і якимось… відчуттям великої сім’ї. Де один одного знають роками, вміють піджартувати і підтримати, вміють кричати наввипередки, але і знають, коли треба промовчати. Зрештою, вміють бути собою – простими акторами, які веселять українців позитивно зарядженим гумором.
Вам комфортно працювати зі своєю командою? – запитуємо у фронтмена, організатора та натхненника, а також співавтора номерів Єгора Крутоголова.
Як у всіх творчих людей, все в нас відбувається емоційно, іноді навіть занадто емоційно. Буває що всі разом, як колектив, потребують забагато уваги, тому що втомлюються. Навантаження доволі великі, але я все розумію причини, тому знаю, як все загладити. Зараз вже компанія виросла, колектив став набагато більший і далі продовжує рости. Тому відчуваєш, наскільки непросто цим всім керувати і шукати підхід до кожного окремо.
Ким ви себе відчуваєте в колективі?
Недавно один із друзів назвав мене худрук (художественный руководитель (рос.) – ред.). Мене повеселила ця посада. І я собі уявляю, що я худрук. Я не займаюся фінансовою чи організаційною стороною. В мене ідейна спрямованість участі в тих чи інших проектах. Ідеї самих проектів. Залучення в це все правильних людей. Зараз в нас троє продюсерів: я, Михайло Шинкаренко і Олексій Бланар. Це, знаєте, в нас так по життю трапляється, хтось за кимось приходив. Спочатку прийшов за мною Міша, і сказав: «Ми з тобою разом можемо». Це було ще дуже-дуже давно. А потім я приходив вже за всіма іншими, і таким способом зібралася непогана компанія.
Як сталося, що «банда» перетворилася в «шоу»?
Якщо чесно, то ми залишаємося бандою по життю (усміхається – ред.). Ми легкі на підйом, нам подобається той драйв, що панує в колективі і який ми переносимо в життя наших глядачів. В якийсь час прийшло розуміння того, що для того, аби щось зробити, потрібно більше ресурсів, творчі сили і творчі одиниці. Ми розуміли, що до того моменту, як ми почали робити «Дизель шоу», ми завжди брали участь в чиїхось проектах, і розуміли, що для того, аби заявити про себе, як про самодостатній колектив, потрібно створити якийсь свій проект. Спочатку ми зробили пробу такого собі клубного проекту «Чоловічий клуб». Був один ефір на «ICTV». З позиції сьогоднішнього дня ми вважаємо, що це не дуже вдалий проект. Але це був досвід, ми зрозуміли, що нам краще виходити на сцену, а не спускатися в клуби. А також трішки перебудували формат нашого гумору і зрозуміли, що для цієї концепції потрібні правильні актори з великим потенціалом можливих ролей.
Ви самі шукали людей?
Так. За кожним я прийшов і попросив взяти участь в нашому проекті. Зараз у нас 8 акторів, Ми обирали їх, звертаючи увагу на професіоналізм і талант, і звичайно, внутрішні відчуття своєї людини, певні особисті якості, з якими можливо і хочеться працювати.
А той кістяк, що був, залишився?
Спочатку нас було 4 людей. І цей кістяк до цих пір у команді.
Якою ви, як «худрук», вважаєте атмосферу в колективі?
Нам дуже пощастило зійтися разом, це все відбулося дуже органічно. Насправді в кайф працювати одне з одним. Подобається взаємодіяти, міксувати, пробувати зіграти із тим чи іншим партнером. У кожного своя атмосфера, енергетичний заряд, і, звісно, свій персонаж, свій досвід. У Віки, наприклад, більше театральний. У Марини досвід члена журі, вона вміє дивитися на нашу творчість поглядом збоку. Мені більше подобається кіношний напрямок, я стараюсь копати в глибину персонажу. Ми всі стараємося створювати образи. Адже коли тобі вдається створити образ, люди сприймають образи краще за все, більш розуміють, що ти хочеш сказати.
У вас є улюблене своє амплуа?
Я не можу сказати, що в мене є щось улюблене, мені подобається весь час пробувати щось нове. Мені подобається перевтілюватися, і мені це вдається за допомогою того ж скетч-шоу. Я можу за один день бути 12-15 різними персонажами із різним гримом. Мені це подобається.
Як ви ведете себе в повсякденному житті?
Якщо ви про те, чи маю зіркову хворобу – розповім наступне. З 2002 року почався той період в житті, коли мене стали впізнавати й просити автографи. З того часу маю звичку дивитись людям в очі аби зрозуміти - впізнали чи ні. Мені потрібно розуміти, як себе вести. Не впізнали - окей. А в іншому разі - не боюся уваги: люблю й поговорити, й пожартувати, й вислухати, зробити фото. Ми дуже багато робили, щоб стати популярними, щоб люди нас впізнавали. Відвернутися від них в той момент, коли вони почали приділяти більше уваги ніж раніше, це звичайно – нерозумно. Тільки коли з родиною, хочеться сховатися за темними окулярами, кепкою аби належати тільки їм.
Про ієрархію в команді
Я от нещодавно думав, що доволі унікальна картина в нас виходить, що стосується творчості. От в театрі є режисер, і до нього відповідне ставлення. А в нас настільки природнє середовище для творчості. Кожен розуміє власну відповідальність. Йому виходити на сцену, розмовляти із глядачем і це буде його заслугою, якщо номер стане краще. Всі вчать швидко тексти аби мати більше часу на репетиції. Я до того, що нікого не б’ють палкою (в переносному значенні), нікого не наганяють, але усі діють. Якщо у нас з Женею Сморігіним є зауваження, ми підказуємо, слідкуємо, щоб номер йшов у правильному напрямку. Хоча, я не можу сказати, що ми режисери-постановники.
Чи підказує вам саме життя теми для шоу?
Що стосується народження гумору, то в нас вже мозок повернутий - в кожній життєвій ситуації бачимо жарт, або скетч, або номер, або ж образ. Все направлено на креатив і генерування нових ідей. А що стосується друзів, знайомих і близьких, то вони рідко коли кажуть: «ось тобі тема». Але за ними можна поспостерігати і щось цікаве побачити. У «Facebook» дуже багато «спеціалістів по гумору, які готові давати поради. Один мені пів ночі розповідав, що я повинен створити серіал про IT-шників. А інший казав: «Щось ти слабенько підколюєш Саакашвілі».
З гастролей привозили теми?
Процес пошуку тем не зупиняється, ми постійно щось намотуємо собі на вус, підглядаємо. Адже гумор – це реакція на якусь дію, фразу, явище, і в будь-якому випадку – тільки реакція. І для того, щоб вона була, потрібно це побачити, відчути, зрозуміти, пережити і лише після того показати.
Як ви оцінюєте своє становище серед інших гумористичних команд?
Ми докладаємо усіх зусиль, аби очолювати цей список.
Про політичний гумор
Політичний гумор створити не важко, ми зараз можемо з вами сісти і написати декілька сценаріїв. Просто беремо будь-який анекдот і вставляємо туди відоме політичне прізвище. Надмірна заполітизованість суспільства створила ґрунт для такого гумору. Що називається, підігріли тему. Ми ж хочемо жартувати так, щоб наш гумор завжди був актуальним, бо він тісно зв’язаний з повсякденним життям нашого глядача.
Що для вас означає «якісний гумор»?
Це коли над створенням сценарію дуже добре подумали. Що приходить на думку автору при написанні тексту? Те, що він вже десь чув і бачив, тому це треба відкинути і згенерувати щось нове, або по-новому побачити звичну ситуацію. Так, це займає більше часу, але це якісно.
Що чекає тернополян на вашому концерті?
Ми стараємося бути зрозумілими максимально широкій аудиторії. Це враховується при розробці сценаріїв, для того щоб охопити аудиторію будь-якого віку. Для мене є певним здивуванням, коли я чую, що 8-10 річні діти фанатіють від наших жартів. Я трішки в шоці, тому що при створенні проекту ми орієнтувалися на наших мам і батьків, тобто на людей, які дивляться ТВ. Ми розуміємо, що молодіжна аудиторія вся в Інтернеті, проте і для неї і для людей абсолютно різних соціальних категорій і різного віку буде щось цікаве у наших програмах. А в Тернополі глядачі побачать нашу нову програму і, думаю, вона сподобається всім.
Що ви порадите молодому поколінню, яке хоче творити щось гумористичне?
Я багато бачив людей, які кажуть: «Я хотів би», «Я хочу», «Я би зробив». Для того, аби щось зробити, потрібно робити, отримувати реакцію, аналізувати це і йти далі, створювати, генерувати і жити цим. Потрібно вірити в себе, адже дуже часто саме близькі люди підривають вашу віру в себе, і вони підказують вам не те, що потрібно. Тому вірте в себе, в свої сили, і якщо якісь двері не відкрились вам сьогодні, то вони відкриються вам пізніше. Говорю це з власного досвіду, адже ми теж починали із одного концерту, на який ми запрошували наших друзів, аби хоча б якось заповнити зал. А зараз у нас по два аншлаги в день. І це тільки початок!
