Відомою дослідницею Біблії і “другою головою” Папи Івана Павла ІІ стала Емілія Ерліх – онука скалатського бурмістра Арнольда Ерліха і донька уродженця Тернополя, правника й викладача Краківського та Львівського університетів Людвіка Ерліха.

“Ми знаємо таких відомих монахинь ХХ століття, як Фаустина Ковальська чи Мати Тереза з Калькутти; але про цю жінку не знаємо майже нічого”, – пише у грудневому номері журналу “Кана” Анатолій Бабинський.

А й справді, хто в Тернополі знає про Емілію Ерліх? Її родина пов'язана із нашими краями.

Дідусь і батько

Емілія Ерліх народилася у 1924 році у Львові і вчилася там у гімназії урсулянок – теперішній школі №28. А от її дідусь Арнольд половину життя провів на Тернопільщині. Він закінчив Львівський університет і, одружившись із Флорою Бернштейн, осів у Скалаті. Це тепер із маленьких містечок люди втікають, а за Австрії було перспективним, коли, наприклад, молоді юристи відкривали контори ближче до клієнтів. І справді, Арнольд Ерліх став членом повітової ради і навіть виграв вибори на посаду бурмістра. Цей чоловік помер у 1935 році у Львові, залишивши по собі сина Людвіка.

Людвік, як подає польська сторінка у „Вікіпедії”, народився 11 квітня 1889 року у Тернополі. Початкову і середню школу також закінчив у нашому місті, а в 1907-му вступив до Львівського університету. Потім були студії в університетах Галле, Берліна, Оксфорда, Берклі у Каліфорнії...

Молоді роки, концтабір

Родина Ерліхів була єврейською, і тільки Людвік, як пригадувала подруга Емілії Ерліх, охрестився, пише Александра Кліх у статті “Папа і законниця”, розміщеній на сайті Gazety wyborczej. Ще перебуваючи у США, Людвік Ерліх зустрів своє кохання – Френсіс Сейф. Побралися вони у катедральному храмі Нью-Йорка, а тоді поїхали на Галичину. У 1920-му Людвіг отримав посаду доцента на кафедрі міжнародного права Львівського університету, а через чотири роки став там професором. Саме у 1924-му в Ерліхів народилася Констанція Христина Ерліх – героїня цієї статті. Їй було 9 років, коли помер дідусь-бурмістр.

“Френсіс до кінця життя – а помре 93-річною у краківськім шпиталі – не навчилася належно розмовляти польською... Ніколи не відмовлялася від американського громадянства, ніколи не ходила на польські вибори, не відрікалася англіканства”, – пише Александра Кліх.

Батько з Емілією та її молодшим братом Андрієм розмовляв польською, мати – англійською. Так діти вивчили обидві мови, хоча малими плутали слова.

Емілія ще була гімназійною студенткою, коли почалася війна. Напад нацитів на Польщу застав дітей на відпочинку у Карпатах, а батьків – на конференції у Норвегії. Ще два роки сім'я могла жити спокійно, а коли війну Німеччині оголосили США, Френсіс як громадянку цієї держави запроторили до в'язниці. Батько пішов у Рух опору під псевдо Фарлей, Христина опинилася у родині Єзєрських у Варшаві, а брат Андрій – у селі під Перемишлем. Під час однієї з облав на площі Наполеона Христину зловили і відправили до концтабору у Майданеку біля Любліна. Звідти, щоправда, її викупила родина, яка переховувала дівчину.

Монахиня і науковець

Після Майданека Христина Ерліх вирішила вступити до ордену сестер-урсулянок, і надалі її життя було пов'язане з монашеством. З черницями Христина потрапила до табору Бітігхайм, де провела місяць. Згодом, коли війна завершилася, уже черницею повернулася до Кракова.

“Хоч батько й мати не надто були прихильними до життєвого вибору Христини, вона таки залишилася у монастирі. У цей час вона також вступає до Ягеллонського університету, де мала нагоду вивчати філософію у Романа Інгардена, одного з чільних представників феноменології, – пише Анатолій Бабинський. – У цьому ж університеті після війни працює її батько. Комуністична влада з підозрою ставилася до Людвіга Ерліха, особливо через його контакти з Католицькою Церквою, проте міжнародна слава була для нього імунітетом від звільнення з роботи. Після його смерті 1968 року представники влади попередили, що поховання Людвіга Ерліха на алеї визначних постатей можливе лише у випадку «світського похорону». Проте родина на це не згодилась, а поховальну процесію очолив сам єпископ Кароль Войтила. Поруч із ним ішла скромна монахиня – сестра Емілія Ерліх”.

У 1966-1977 роках Емілія викладала в Катехитичному інституті у Кракові. Вона присвятила себе біблеїстиці – писала надзвичайно глибокі розвідки. Коли ж у 1978-му єпископ Кароль Войтила став Папою, він регулярно звертався по допомогу до цієї сестри-урсулянки.

Емілія Ерліх допомагала Папі з вивченням англійської, готувала йому довідки про історію країн, у які він їде, підбирала інформацію про нові книги, на основі якої Папа вирішував, що ж читати. Більше того, Іван Павло ІІ радився з Емілією Ерліх перед численними зустрічами з інтелігенцією – понтифік довіряв цій черниці.

У 1978-1988 рр. монахиня працювала у Державному секретаріаті Ватикану, а в 1994-му була секретарем-помічником Синоду єпископів Католицької церкви. У Ватикані Емілія Ерліх пропрацювала впродовж 1977-2000 років. Вона також готувала праці Івана Павла ІІ до публікації, впорядковувала його поезію, дуже багато писала свого – статті, книги, розвідки, які залишилися неопублікованими... Напевно, вона продовжила б роботу, але потрапила під авто у Римі і після лікарні вже не змогла відновити працездатність. Сестра померла 14 грудня 2006 року у Кракові, де й похована. Українських перекладів її творів наразі бракує. Сестри-урсулянки, до слова, діють у нашій державі в Києві, Івано-Франківську, Коломиї, Сумах та смт Чернівці на Вінниччині.

Джерело: te.20minut.ua