Архітекторка-реставраторка й художниця Олеся Хмелик працює із темою давньої архітектури, зокрема, створила розмальовку про архітектуру Теребовлі, а тепер показує, що давні споруди сповнені краси та їх треба берегти на майстер-класах розпису на склі.

Таких відбулося чотири — у Тернополі, Теребовлі, Чорткові та Бережанах. Під час них Олеся Хмелик з учасниками майстер-класів зображали архітектурні деталі історичних міст Тернопільщини. Олеся розповідає, що відвідують такі майстер-класи різноманітні люди — від наймолодших до старших. «Кожен майстер-клас — це інший підхід та інші, але по своєму схожі деталі, які малюємо. А все для того, аби відчути цінність старої архітектури та пам’ятати про пам’ятки», — каже Олеся Хмелик.

— Скло — універсальний матеріал. На ньому можна малювати як спеціальними вітражними фарбами, котрими користуються професіонали, експериментувати з олійними чи акриловими фарбами, так і наносити звичайну гуашну фарбу. Пригадую, як малою дуже любила малювати на склі саме гуашшю, і коли площина вже заповнювалась, бігла змивати всі нанесені фарби, щоби за кілька хвилин малювати вже щось нове (сміється — А. З.). На цих майстер-класах ми використовуємо контури для малювання по скляній поверхні, акрил і вітражні фарби. Перед початком роботи зі склом кожне скельце прошліфовую по периметру, щоби уникнути гострих кутів, об які можна порізатися. Далі скло знежирюю мийним засобом для очищення скляних поверхонь. Все це виконую перед кожним майстер-класом. Під кожний захід вибираю підбірку зображень, які будемо наносити. Зазвичай це фото архітектурних деталей з особистих архівів, а також світлини знайомих, які цікавляться та фіксують архітектуру своїх міст, — Михайла Музички із Бережанах, та фото Анни Золотнюк із Тернополя та Чорткова. Коли учасники майстер-класу вже підібрали зображення, яке б хотіли перенести на скло, розпочинаємо малювати. Перший етап — це зафіксувати малюнок під склом і визначитись з композицією та тим, як зображення буде виглядати на склі. Другим і найцікавішим є вже безпосереднє малювання. Нанесення контуру допомагає викреслити чіткі лінії для тієї площини, яку будемо заливати вітражною фарбою. Особливість вітражної фарби в тому, що після висихання вона стає прозорою, тому рекомендую її наносити на такі площини як стіни, або стеля, коли малюємо сходові майданчики. Непрозорим акрилом добре фарбувати двері, балясини та інші деталі, які хочемо зробити акцентними. На противагу вітражним фарбам, акрил не потребує попереднього нанесення малюнку контуром, і може використовуватись перед фінальним контуруванням.

— Чому ти вирішила використати саме цю техніку для майстер-класів?

— Усе почалось з того, що командою волонтерського руху «Будуємо Україну разом». Тернопіль брейнштормили, як можна допомогти громадській ініціативі “Збережемо двері на Опільського”, зокрема Люсі Дрозд, із популяризацією відновлення старовинних дверей на Опільського, 4. В результаті обговорень виникла ідея, що майстер-класи на архітектурну тематику — це саме те, що зайде усім. Якщо пленери здебільшого для художників, то малювати на склі заохотить тих, хто має бажання, але не має багато умінь. Особливість розписів на склі в тому, що для вдалого результату не обов’язково добре вміти малювати.

— Мені делікатність скла нагадує старі будинки й деталі архітектури — до них теж треба дбайливо ставитися. А ти бачиш паралель між цим матеріалом і темою, котрій присвячені майстер-класи?

— Щось в цьому, безперечно, є. Мій тато має власну шклярню, тому я добре ознайомлена з правилами безпеки поводження зі склом: як тафлю скла ставити до іншої тафлі, як обробляти кути, як правильно різати скло та як його безпечно транспортувати. Стара архітектура теж вимагає забарного та клопіткого догляду. Один невдалий чи необдуманий крок — і ми вже втратили маскарон, з якого, можна було б вилити форму, аби зробити копії, та відновити автентичний вигляд фасаду. Небажання заморочуватись над архітектурною спадщиною призводить до того, що металеві та пластикові двері стають частиною сучасного середовища, формуючи нову неоковирну стилістику міста, міста без душі. Стара архітектура зникає, бо нам надто ліньки проводити грамотно реставрувати, запрошуючи до роботи фахівців. Скло також б’ється у невмілих руках.

— Власне, розкажи детальне про тему, про те, як ти формулюєш для себе мету цих заходів.

— Стикаючись із реставрацією пам’яток архітектури, усвідомлюю, що це процес геть не простий та часозатратний, — від розробки проєктно-кошторисної документації, експертизи, бюрократичного волочіння, отримання охоронних договорів, до грамотної комунікації із підрядниками, які виконуватимуть роботи із відновлення, перетягування ковдри відповідальності від приватника на органи місцевого самоврядування і так далі. Поки тривають всі ці процеси, пам’ятки зникають, а нові покоління виростають, не відаючи про спадщину, яку не вберегли їхні батьки. Саме тому метою таких заходів як майстер-класи чи розмальовки на архітектурну тематику, є освітній компонент — можливість споглядати більше, провідчувати всю складність та унікальність елементів, які переносимо на скло, дізнатись про історію будівлі, а також у перспективі зрозуміти свою причетність до середовища, в якому живемо.

— Які архітектурні деталі та кам’яниці, котрі ви зображаєте на майстер-класах.

— Найпопулярнішим зображенням є, безперечно, двері. Вони є унікальними в кожному місті та привабливі композицією і комплексністю. Часто прошу звернути увагу на металеві ґратки, і ті їх частинки, котрі не збереглись, але які можна симетрично повторити. Також цікаво спостерігати, як малюють автентичну плиточку, що збереглась в під’їздах, балясини та сходові. Рідше малюємо вікна. А коли зображували світлові ліхтарі, то вирішили проекспериментувати й уявити, як би було, коли скельця на світлика були б кольоровими. Не вдається малювати скульптури, бо тут інший підхід та матеріал, тож контурами й тими матеріалами, які використовуємо, виходить надто вже спотворене зображення.

— До речі, а які деталі цікаво тобі зображати на склі?

— Особисто мені цікаво зображати підлогу з плитки: вона завше композиційна і патернова, але внаслідок тріщин, які утворились з часом, подекуди прогалин з плиточками, експериментів з відтінками і кольорами, кінцевий результат виходить непередбачуваним, але завше крутим і самодостатнім.

— Я собі так бачу, що приглядання до цих елементів невідривне із їх розумінням. Ти розповідаєш про історію будівель, походження деталей?

— Якщо в учасників є зацікавлення, то розповідаю про загальну стилістику будівлі, її дату побудови та історії або факти з життя будинку, однозначно повідомляю, де розташована споруда. Інколи не все знаю, та це лише дає поштовх шукати і досліджувати ще і ще (сміється — А. З.). В малознайомих деталями містах на підмогу приходять історики-краєзнавці, як от Михайло Музичка в Бережанах чи директор музею-майстерні в Теребовлі Ярослав Ярошевський.

— Ти провела майстер-класи у чотирьох містах, котрі багаті архітектурою — серед запропонованих тобою картинок пам’яток люди легко знаходили свої?

— У Теребовлі ми малювали виключно теребовлянські двері. І на мій подив, багато учасників не знали, де саме знаходяться двері, котрі вони зображували, хоч це й центральна вулиця і усі неодноразово проходили повз них. Позитивна сторона таких майстер-класів у тому, що після заходу я отримала фото з намальованими дверима на тлі дверей (сміється — А. З.). Значить недарма все було й тепер точно запам’ятається, як де двері. У Чорткові була схожа історія із плиточкою у під’їздах. Тут довелось складати маршрут для учасників аби попасти у чотири під’їзди та глянути на підлогу самому.

— Про що думаєш, те і притягуєш. І навіть якщо людська небайдужість до спадщини в обговореннях, статтях та цікавості подекуди була завжди, то практичні дії зараз більше прослідковуються. Взяти до уваги громадську ініціативу «Збережемо старовинні двері на Опільського, 4» — це перша ініціатива в Тернополі із реставрації дверей та успішний кейс для збереження архітектурних деталей по всьому місту надалі. Михайло Музичка та громадська організація «Рідне місто» та їх досвід у відновлені кількох дверей у Бережанах. Громадські організації в Чорткові, які цьогоріч подавались на громадський бюджет з проєктом відновлення дверей суду по вул. Степана Бандери. І це лише успішні приклади на Тернопільщині. У тому, що стосується архітектурної спадщини, не потрібно очікувати швидких результатів, але варто спільно крок за кроком підходити до питання фахового збереження — від освітніх заходів до етапних грамотних робіт на чолі з совісними фахівцями.

— Тут насправді багато крайностей. Я часто слухаю, як люди переконують, що утеплення історичного фасаду — це ок. А добудова двометрового балкона не зіпсує лінійності фасаду, навпаки буде «красиво», а не те занедбане, як зараз. Зменшити висоту в кімнаті — економніше, пластикові вікна — практичніші. У Тернопільській області насправді мало успішних кейсів зі збереження архітектурних будівель-пам’яток (або я про них досі не чула), та своєю роботою принаймні намагаюсь рекомендувати та радити як грамотніше вчинити чи як діяти в тій чи іншій ситуації зі збереження фасадів, не суперечачи законодавству та, найголовніше, так, аби вберегти пам’ятки.

— Уміння розкладати предмети на менші деталі. Якщо навчання на архітектурі навчило мене бачити картину від загального до деталей, то малюючи, я відтворюю деталі, наперед зафіксувавши в уяві загальну картину зображення. А ще звичка помічати і бачити більше, здається це теж заслуга архітектури. Те, що за освітою я архітекторка-реставраторка, якраз допомогло мені визначитись і скетчити здебільшого будівлі та архітектурні пам’ятки.

— Я навчалась на архітектора-реставратора у Львівській політехніці. І разом з викладачкою Тетяною Казанцевою ми часто на першому курсі виходили робити швидкі зарисовки архітектури Львова. Саме такі моменти і сформували моє бажання продовжувати малювати архітектуру, тільки тепер не Львова, а малих міст Тернопільщини. Пригадую, як дізналась про Яна Саса Зубжицького, який народився в Товстому (Чортківський район), як і я, і який не лише запроєктував найвідоміший костел в Чорткові, видав безліч праць про дослідження архітектури (в тому числі й спогади про Товсте), а й був знатним професором кафедри архітектури і естетики у Львівській політехніці. Якось в розмові з іншою своєю викладачкою Оксаною Бойко, вона запитала, чи не захочу я повернутись на Тернопільщину, аби бути причетною до збереження архітектури в рідній області. Я тоді не зауважила цього і не взяла до уваги її слів, та зараз розумію, що десь так й сталось, лише методи і підходи вибираю дещо нестандартні — йду якимось своїм унікальним шляхом.

— І наостанок, коли ти звертаєш увагу людей на те, що стара архітектура потребує захисту, які аргументи ти наводиш?

— По-перше, неповторний ансамбль міста, який може працювати як жива галерея мистецтв. Те, що нам дісталось у спадщину, потребує бути відновленим, інакше місто ніколи не буде таким вишуканим, яким пам’ятали його наші предки. Не хочеться аби все, що ми залишимо у спадок іншим поколінням складалось із пластику, бляхастої бляхи та пінопласту. По-друге, історичні архітектурні конструкції чутливо реагують на сучасні матеріали, на нові системи опалення та ізоляцію. Тому питання реставрації потрібно розглядати комплексно, а не окремими квартирами чи заміною вікон на пластикові, як часто спостерігаємо. По-третє, замість впадати в крайнощі та здійснювати ремонти в пришвидшеному темпі, знайдімо компроміс, адже головна ціль будівлі — жити, а мешканців — жити в ньому комфортно. І останнє. Збереження історичної спадщини — це один з вагомих методів, що може вилікувати нас від безпам’ятства, вплинути на наш культурний розвиток, спільно взаємодіяти з митцями, науковцями, архітекторами, реставраторами та вишукувати в цій синергії самобутність міст і їх громади.