Коли я, сільська дівчина, вступила на філфак Тернопільського педагогічного, місто здавалося мені дуже великим. Коли старший на курс Ростислав Семків — нині перекладач, викладач Києво-Могилянської академії, в. о. директора державного інституту книги — водив мене парком «Топільче», я боялася, що ми заблукаємо. Потім у цьому парку ми з подругами прогулювали пари…

Цим парком я гуляю вже понад 20 років, адже досі мешкаю на «Дружбі». Там виросли мої діти, ми об’їздили його візочком вздовж і впоперек сотні разів, тому знаю кожну стежинку, кожне кущенятко. Ледь не на всіх лавочках цього парку я годувала своїх дітей грудьми. На його доріжках мої Катрусик з Яриком розбивали коліна, коли вчилися ходити і кататися на велосипеді. З його гірок ми спускалися на санках, коли був сніг. Одного разу мій син ледве не злетів у Серет. Спасибі розчепіреному кущеняті на березі. Кланяюся йому щодня, повідомляє Погляд.

Нині парк заряджає мене позитивом на весь день, коли йду ним щоранку на роботу. І освітлює ліхтарями мій шлях додому, коли нарешті вириваюся з роботи додому.

Кілька років тому посеред білого дня на велелюдній алеї якийсь неадекватний молодий чоловік ні з того ні з сього вдарив мене в обличчя. То я так вмастила його торбою з продуктами по голові, що він впав у траву, а гречка розсипалася по алеї. Та я пробачила це своєму паркові, хоч увечері того дня мусила йти до ресторану з синцем на всю щоку. Але мій парк досі щоранку вибачливо зазирає верхівками дерев до мене крізь шибку, коли я присмачую початок свого нового дня кавою з кардамоном і корицею. Ну як не простити?

…Люблю Старий парк за його старезні дерева, люблю їх обнімати. Хоча колись підвернула там ногу, збігаючи зі східців, що ведуть до Вічного вогню. Але сама винна, бо тоді зустрічалася з одним хлопцем, а гуляти пішла з іншим. А до травматолога мене віз той, з ким зустрічалася. І я потім вийшла за нього заміж.

Гарні асоціації в мене з Кутківецьким лісом. Там свого часу я і найкращий із чоловіків (той, за якого згодом вийшла заміж) смажили на патичках уже готові відбивні (їх мама передала з дому). Запам’яталося, бо я того дня втекла з роботи й збирала хмиз і розпалювала вогнище в сукні й туфлях на підборах. Під завісу робочого дня повернулася до офісу — і всі мене запитували, чому пахну шашликом.

…Чому я все про парки й ліси? Бо Тернопіль з мене, на щастя, не вивітрив сільської дівчини. Ресторани, клуби і вітрини крамниць мене не надихають. Але оскільки Тернопіль любить мене, то й радує своїми сквериками і парками.