Два терміни у таборах за “антирадянську агітацію” – критику системи, а також за намагання потрапити на Захід через Іран відбув політв'язень Богдан Климчак. Частину свого життя він провів на Тернопільщині і в Тернополі.

Останнім радянським політв'язнем був Богдан Климчак – уродженець Львівщини, який восени 1978 року втік із СРСР до Ірану, але був виданий назад. До втечі з тоталітарної імперії чоловік готувався на Тернопільщині. Деякий час він жив у гуртожитку на Текстильній і працював у нашому місті.

Богдан Климчак – українець, про якого добре знали на Заході і долею якого у 1980-х переймалася Amnesty International. Статті про нього як в'язня сумління з'являлися як у наших діаспорних ЗМІ, так і в National Geographic. Його звільнили з ув'язнення тільки у 1990-му.

Передісторія в'язня

“Не можу придумати нічого мудрішого, як накласти в сумку кілька великих каменів – кілограмів десять – і вирушити в контрольний похід. Від Гримайлова до Теребовлі... Виходжу на околицю, беру сумку на плечі. Занотовую час і в темпі рушаю вздовж шосе, але не стежкою, а бездоріжжям, щоб умови максимально наблизити до пустельних”, – так Богдан Климчак описав своє тренування перед переходом через кордон до Ірану в автобіографічному нарисі “Там, за горою, – свобода?”.

Чоловік пройшов 10 км від Гримайлова й успішно повернувся назад.

„Таким чином я перевірив себе. З Гримайлова до Теребовлі 20 кілометрів, я здолав половину дороги туди й назад, що дорівнює саме 20 кілометрів, – згадує Богдан Климчак. – Виходив з дому, від мами”.

Богдан Климчак народився у селі Себечів на Львівщині, але у травні 1946 року його родину депортували на Тернопільщину. Вимушених переселенців потягами доправили у Чортківський район, у село Гадинківці.

“Гадинківці – колишнє село, яке було зовсім спалене. Вивантажили, сказали вантажитись посеред поля. І в таких палатках, ну не палатках, але, хто чим мав накритись – тиждень-два жили, поки не знаходили собі місце в найближчих сусідніх селах. Де яка розвалюха, хата була, то там поселялись, – йдеться у спогадах пана Климчака на сайті музею “Територія терору”. – Нам не пощастило, бо вкрали в нас воза. Ті ж, свої, очевидно, інші переселенці, які воза не мали, в нас вкрали. Після довгих ходінь, і навіть я ходив в сусідні села від Гадинківців в пошуку будинку, старого, колишнього польського. Ніде не найшли, аж тільки в селі Глібів, біля Гримайлова Тернопільської області”.

Так Климчаки осіли на Тернопіллі. Але в 1949 році матір Марію – батько помер у 1943-му – з дітьми відправили на Сибір через співпрацю її сина Мирона з ОУН. Мирону дали 25 років таборів, а сім'ю протримали місяць у тюрмі в Копичинцях. Потім ще місяць везли до місця заслання.

– Мама повернулася до Гримайлова у 1959 році, а я до матері – тільки у 1962-му, – розповідає Богдан Климчак.

Початок опору

У 1953-му Богдан Климчак вступив до Магаданського гірничого технікуму, а в 1957-му отримав п’ятирічний термін.

“Саме тоді я гостро пройнявся відразою до комуністичної пропаганди, адже репродуктор в гуртожитку не вимикали. Та як було мені, змалку репресованому, сприймати цей брудний потік дезінформації та вихваляння комуністичного “раю”? – читаємо в автобіографії пана Климчака у його книзі “Оаза-гора”. – Суперечки з однокурсниками, гризня зі спецкомендантами логічно завершилися відразу після закінчення технікуму арештом і першим судом. За ст. 58-10 “антісовєтская агітація”.

Заслання чоловік перебував на Колимі. Коли ж вийшов на волю, то на роботу брали тільки чорноробом, хоч мав технічну освіту. Як згадує пан Климчак, наступні “16 років тинявся на волі”.

Утім, чоловік ніколи не сидів без діла – писав публіцистичні і художні твори. У 1973-му навіть спробував передати їх італійськими туристами до Америки, але марно – його видали. У тому листі дисидент вказував тернопільську адресу – вул. Текстильна, 16/3 – йдеться у вироку суду над Климчаком 1979 року.

– Зі своїх творів у Тернополі я написав, а вірніше відтворив втрачену містерію “24 години з життя політв'язня”, – каже Богдан Климчак. – У той час я жив на другому поверсі у корпусі текстильного. Там було декілька кімнат для бездомних працівників. Працював помічником майстра – слюсарем.

Історія з Іраном

Людині, яка не вписувалася у рамки системи, було важко і доводилося змінювати роботи, зазначає колишній в'язень. Тож чоловік наважився на втечу за кордон.

“Гадаю, не треба великого розуму, щоб збагнути оте “чому”: постійні погрози КГБанди, неможливість, за тодішніх умов, не тільки опублікувати твори, але хоча б показати рукопис тій робітничій громаді, у якій я обертався, без ризику наразитися на донос – тільки частина причин. Тому й вирішив я добиратися до англійського посольства у Тегерані – просити політичного притулку”, – пише Богдан Климчак в автобіографії.

21 вересня 1978 року чоловік таки здолав кордон і потрапив до Ірану. Одначе пробув там тільки 9 днів – іранська влада видала його назад до Союзу на основі угоди про взаємне повернення втікачів. Львівський суд засудив Климчака до 15 років ув'язнення та 5 років заслання з конфіскацією майна. На додачу, судові витрати, а це 249,9 крб. постановили стягнути з майна засудженого...

В ув'язненні Богдан Климчак пробув до листопада 1990-го. У липні 1989 року про нього дізналися французькі журналісти, а через місяць його відвідали конгресмени США Сміт та Вулф. Здійнялася інформаційна кампанія за звільнення політв'язня.

“Львів... у вівторок, 11-го вересня, розпочалося пікетування будинку обласного суду, організоване Комітетом за Звільнення Богдана Климчака...” – повідомляла газета “Свобода” з США.

Тоді ж багато людей підписалося під зверненням з вимогою звільнити в'язня. Уже тоді наголошували, що чоловіка мали за перехід кордону засудити до трьох, а не 15 років... Відсидів Климчак 12 років.

“Сумарно я відбув 590 діб у “ШИЗО”, 10 місяців у ПКТ (приміщення камерного типу – ред.) та сім місяців на режимі пониженого харчування; не мав жодного побачення за усі 12 років”, – пише Богдан Климчак.

Навіть листи і посилки до політв'язня “фільтрували”. Після звільнення у листопаді 1990-го Богдан Климчак до липня 1991-го жив і працював у Києві. Потім – деякий час у Тернополі. Із 1992 року він – львів'янин. У травні 1994 року чоловік відмовився від пропозиції подати прохання про реабілітацію.

Джерело: te.20minut.ua